Коли в червоних променях сонця, що заходить, горіла нактола, як золотий стовп, мене раптово охопила відраза. Я ніколи більше не буду жити з вільний бродячий народ Забайкалля? Невже я знову повернувся в це штучне життя, з-під якого я вважав, що назавжди звільнився? Невже я більше ніколи не тисну руку Сергія Івановича чи Миколи Михайловича, чи не накажу моєму вірному Пилипову, чи не послухаю чарівних старовинних малоруських мелодій у «Собранні»5, чи не побачу, як козаки танцюють веселий у Казачок»? З бажанням, що було майже болем, я тужив за товариством грубих дружніх козаків, у яких сумні забобони й пісні й Містика так багато нагадувала мені мій власний народ, веселий, меланхолійний Гаель, якого я дуже жадав, я ненавидів ці затишні ліжка з їх бездоганною білизною. Я прагнув спати просто неба з урочистим місяцем над головою, вільним небесним вітром, що дмухав мені в обличчя, гучні невиразні звуки ночі, що наступає, ніжно долинали, наче шепіт фей, над тьмяними погойданими жнивними полями, прив’язані коні носилися довкола, іноді незграбно перекидаючись на землю уві сні, іноді пнуючись, рикаючи та піднімаючи вгору переполох, щоб розбудити всю «сотню». Я знову почув заспокійливий звук кроків вартового, я чув, як він заспокоював переляканих коней тихими музичними слов’янськими звуками, якими мати могла б заспокоїти роздратоване немовля. Мене знову заколисало ніжне, безперервне жування мого вірного поні "Соберсайдс".
Ні глибокої філософії пана Нодо, ні блискучої дотепності Діка Літтла не вистачило, щоб примирити мене з моїм розкішним ув’язненням, і, пізно ввечері я сидів на палубі «Ава Марті», поки піняне море проносилося повз, мов повінь, у спокійному сяйві електричних вогнів на борту, я подумав із серцем.
сповнений невимовного смутку бівуаку, нічної тривоги, радісної їзди з забайкальцями в червоному ранку, скрипу шкіри, брязкоту сталі, цокоту кінських копит, і сумно розмірковував про те, що, мабуть, я ніколи більше не побачу тих днів, що ніколи більше не буду дивитися так близько на славне обличчя небезпеки. Я відчув, що свинцева рука миру спустилася на мене, що закінчилася найцікавіша сторінка в моєму житті, що, як усе мальовниче й цікаве, закінчується й козацтво.
Після того, як я відчув жах і піднесеність війни, я мав повернутися до споглядання — ні, більше, на жаль, до активної участі в — тій мерзенній, вічній сварці за гроші, яку вони називають миром — сварці, в якій немає ні червоного хреста, ні честі, ні віку чи статі, ні правди, ні гідності, ні жодної викупної риси.