Цього дня я обідав у місці на південь від Шахо, яке називалося Суд’язе, де був величезний склад японських запасів рису та ячменю, запакованих у мішки, накриті щільно сплетеними солом’яними циновками, готові миттєво відвезти або вивезти. Офіцер, відповідальний за dtape, був гостинним і комунікабельним. Він сказав, що очікував сто тисяч в’язнів і був розчарований, отримавши повідомлення про те, щоб підготувати приміщення лише для десяти тисяч. Загальна кількість полонених перевищувала десять тисяч, але решта йшла на південь іншим шляхом. Особисто він не дбав про російських полонених, одяг яких, за його словами, був брудним. Він скаржився, що російський полковий лікар, який потрапив у полон три дні тому і до якого він дуже добре ставився, вкрав у японського солдата шинель і пішов у вазу вночі. Солдат на варті був обманутий кольором шинелі, але це не врятувало його від покарання наступного дня з боку розлюченого начальника.
До певної міри співчуваючи останньому, я не міг не відчувати співчуття й до нещасного росіянина, бо часто думав зробити так, як він. Водночас ця проблема втечі від пильних охоронців є однією з найскладніших, з якими коли-небудь стикалася будь-яка звичайна людина • бо, окрім великої труднощі пройти повз сплячих людей і озброєних вартових, існує не менш велика важко перебратися через рівну, голу, спустошену місцевість, якою скрізь проходив ворог. Чим більше я розмірковував над цією проблемою, тим глибшим ставало моє захоплення Джеком Шеппардом. У певному сенсі Джек був більшою людиною, ніж Наполеон Бонапарт.
Тут і в інших місцях Маньчжурії, особливо в Дальній, я знайшов в руках японців прекрасних російських собак, які, побачивши, що я біла людина, кидалися до мене з сумним скиглинням. Хоча японці добре поводилися з ними, було досить сумно бачити, що їх змушували лизати руки, які, можливо, пролили кров їхніх господарів.
Біля Танка ми зайшли до приятеля Хари, який мав відношення до їдальні, і в його будинку, як це не дивно, я застав двох слуг-японців, які були в Сибіру і вміли говорити по-російськи.
Китайські жителі, здавалося, добре живуть під японським впливом у цій частині країни. Вони ще не почали обробляти свої рисові поля, але, я припускаю, це сталося через те, що земля ще була замерзла. Красива молода китаянка з немовлям на руках розглядала мене, коли я проходив повз, з цікавістю, але не з ненавистю; в той час як звичайний потік китайських візників інколи вдавався до звичайної добродушної полови, але загалом обмежувався порожнім поглядом здивування.