Японці почували себе як вдома в таких китайських будинках, які вони заселяли тут. Вони сиділи навпочіпки з ногами в панчохах на «кан», вони імпровізували у хібачі «зі старих банок для олії, і зазвичай у них палав вогонь у западині в центрі кімнати, як на Хоккайдо та інших холодних частинах їхніх власних островів.
Після чудової японської вечері з друзями Хараса ми перетнули гряду пагорбів на заході сонця, і ось! під нами лежало загублене російське місто! чудова колекція європейських будинків, подібних до тих, що знаходяться в Дальньому або Цінтау, з добре всипаними гравієм доріжками та довгими рядами кам’яних сходів перед дверима. Китайські леви, висічені на граніті, охороняли підступи до цих сходів, горщикові рослини багатьох сортів прикрашали їх усю дорогу. З вікон мерехтіли вогні. Жалюзі були опущені. Я міг би повірити, що перебуваю в процвітаючому російському поселенні, якби не прапор висхідного сонця, який на заході сонця було знято з півдюжини високих древків.
Спустившись з пагорба, ми піднялися на один із найбільших сходів і увійшли у велику кімнату, навколо якої за партами сиділи японці. Деякі були в європейському цивільному одязі, деякі були в напіввійськовому одязі, деякі були в «кімоно», і всі старанно працювали над великими бухгалтерськими книгами та бухгалтерськими книгами.
Залишивши мене на самоті посеред кімнати, Хара підійшов до менеджера з виглядом людини, яка збирається гарно пожартувати. Він віддав честь, але близько п’яти хвилин менеджер не помічав його присутності, а клерки тим часом холодно витріщалися на мене, злегка хихикнули й обмінювалися коментарями щодо мого вигляду. Один із них влучив у правий цвях із зауваженням, зробленим японською мовою товаришу, що, судячи з камери, я, мабуть, газетяр. Однак коли Хара розповідав свою історію, а він завжди розповідав її, якою б вона не була, з великим смаком, раптова зміна сталася. Менеджер щиро потиснув мені руку і попросив помолитися, щоб я сів, поки я погляди, спрямовані на мене його супутниками, враз стали співчутливими.
Тим не менш, я не міг не думати про те, якими незавидними повинні бути почуття російського в'язня, холодно прийнятого і холодно витріщеного в будинку, який він збудував за свої гроші і на захист якого, можливо, пролилася його кров. Однак це, мабуть, була доля багатьох нещасних росіян, бо менеджер сказав мені, що полковник і сто п’ятдесят в’язнів пройшли до Ляояна напередодні, а наступного дня очікується близько п’яти тисяч. Він також зі сміхом повідомив мені, що в тому самому будинку жив раніше російський військовий губернатор місця.