однак, що цей день був російським святом, і що робота була, як наслідок, призупинена. Усі були в маленькій новенькій церкві, куди я увійшов і знайшов переповнену до задухи людьми — здебільшого солдатами, — які всі вставали й час від часу хрестилися, а чорнобриві російські священики, спітнілі в розкішних ризах, відправляли месу. Єдиним жвавим місцем у місті був вокзал, звідки зі співом марширувала рота солдатів.
Єдиним місцем розваги Дальнього був, здавалося, сквер, розташований на відстані кількох верст від міста, засаджений деревами, які всі були дуже молодими і не здавалося, що коли-небудь постаріють. Найбільшою визначною пам'яткою в цьому саду була невелика зоологічна частина, в якій містилися олені, мавпи та два ведмеді. З нагоди мого візиту двоє високих росіян, мабуть, дуже розважалися тим, що давали цим ведмедям шматочки цукру, а два дуже маленьких японця в вицвілому європейському вбранні дивилися на це з удаваним інтересом із шанобливої відстані й услужливо реготали.
Що стосується краєвидів, то Дальній був приблизно найпохмурішим місцем, яке я коли-небудь бачив. Високі, голі, кварцитові пагорби жовтуватого кольору, на яких майже не було жодної травинки, що приховувала б огидну наготу, лежали позаду міста й тягнулися в бік Порт-Артура.
Вигляд цих пагорбів не покращився через те, що росіяни, очевидно, почали добувати каміння майже на кожному з них і покинули дев’ять із кожних десяти каменоломень,
після того, як зробив потворні жовті рани на схилах гір і всипав схили пагорбів глиною та непривабливими брилами кварциту. У Порт-Артурі справа була точно такою ж.
Ми вирушили з Дальній до Порт-Артура близько третьої години ночі, і я встав на світанку і залишився на палубі, доки ми не дісталися пункту призначення, бо я передчував, що це узбережжя стане знаменитим. Скелястий берег був до кінця похмурий і негостинний, єдині ознаки життя, які я бачив, — це стовпи військового телеграфного дроту, які тут і там виділялися на тлі неба; і, в одному місці, китайське рибальське село біля підніжжя скель.
Задовго до того, як ми досягли Порт-Артура, ми побачили в небі вражаючий об’єкт, який вказував на те, що ми знаходимося поблизу російської «неприступної твердині» та флоту, який адмірал Алексєєв поступово зосереджував там протягом останніх років. Цей об’єкт у вигляді колосального стовпа чорного диму, що закінчується у верхній частині грибоподібною хмарою, яку можна було побачити на віддаленій відстані над вершинами гір. Він піднявся з російських лінійних кораблів, зібраних у Порт-Артурі. Там цар Півночі мав свої колісниці, вершників і численні кораблі.