Офіс «Новий край» був дещо іншим редакції газет, до яких я звик, оскільки майже всі в ній були або офіцерами, або солдатами. Здавалося, що полковник не міг би написати редакційну статтю, якщо б не був у повному мундирі з шаблею на боці. Дияволом друкаря був солдат, який віддав честь і стояв на місці, коли він приносив коректурні відбитки, і кабінет цілий день був заповнений сибірськими стрільцями, які несли повідомлення від своїх начальників, а також несли рушниці та налаштовані багнети. Можна було подумати, що змій зради ніколи не потрапить до такого військового Едему, як цей, але через деякий час після мого прибуття виявилося, що наш управитель належить до революційного органу, і, відповідно, його помістили в «арештний дім» або будинок ув’язнення. Інший наш чоловік був студентом, висланим з Петербурга з політичних мотивів, третій був сином політичного засланця, а четвертий був молодий хлопець на прізвище Троцький, який мав певну історію. Син губернатора префектури в європейській Росії, він був проклятий поганою вдачею, яка спонукала його незадовго до мого прибуття напасти на старшого офіцера, за який злочин він був відданий під військовий суд і знижений до чинів. Коли в середині 1904 року я приєднався до генерала Міщенка, я познайомився з Троцьким у тому командирському етаті, ще рядовим, але певним чином приєднаним до штабу. Він брав участь у всіх боях, завжди виявляючи неабияку хоробрість, і безпосередньо перед битвою під Шахо він з трьома чи чотирма козаками здійснив важливу розвідку, що змусило його кілька днів ховатися на полях Кіолянь, в результаті чого його здоров’я було серйозно підірване. Йому обіцяли отримати комісію,
проте; але під час святкування у мукденській таверні він напав на полковника, за що був відданий під військовий суд і розстріляний.
Спочатку я відчував велику огиду до росіян і сильну неприязнь до Порт-Артура. Це було насамперед через відчуття гострого душевного страждання, une inquietude de deracine, від якого я страждаю щоразу, коли змінюю країну, але це було також через тугу за домівкою за Японією, краса якої тепер здавалася чимось божественним. Однак це почуття поступово зникало, коли коло моїх друзів розширювалося, і незабаром я почав живо цікавитися росіянами та їхньою великою фортецею, над якою тоді глибоко лежала тінь війни.