Один чи два російські дезертири, як правило, німецькомовні євреї, тепер залишаються на кожному пароплаві, зазвичай підкуповуючи китайську команду, щоб приховати їх, оскільки англійські капітани не брали б їх, якщо вони не могли показати свої паспорти. Це нагадало мені щурів, які покидають корабель, що тоне, хоча в цьому випадку щури покидають «найнеприступнішу з усіх першокласних фортець» заради нестабільного моря; і ця подія засвідчила їхню мудрість. Чи це був інстинкт, який змусив цих дуже неосвічених людей вилетіти з приреченої фортеці, чи якесь попередження поширювалося серед євреїв?
Пароплав, на якому я почувався як вдома, був «Колумбія», невелике британське судно, спочатку збудоване для річкових перевезень у Південному Китаї, але в цей час курсувало між Чефу та Порт-Артуром.
Увечері 6 лютого я сиділа в у затишній їдальні цього судна, розповідаючи містеру Райту, головному офіцеру, як мені довелося колись поїхати до Чефу, щоб заѣрахтувати пароплав для New York Herald. Того дня я намагався заѣрахтувати катер у барона Ґінзберга, великого єврейського капіталіста, чиї лісові концесії на Ялу стали останньою краплею, яка переповнила терпіння Японії, і барон намагався продати мені катер, який, безсумнівно, затоне піді мною, перш ніж пройде половину шляху. Тому я сказав, що мені краще піти до Чефу, після чого містер Райт сказав: «Чому б не піти з нами сьогодні ввечері? Ми відпливаємо об одинадцятій, і немає інших пасажирів. Крім того, зараз немає карантину, тож вам не буде проблем з поверненням». Виявивши, що маю вільну годину, я пішов до свого житла, поклав кілька сорочок у невеличку килимову сумку й поспішно попрощався з капітаном Янчівецьким та його дружиною, сказавши їм, що повернуся 8-го вранці. Я навіть не думав, що в цей момент дипломатичні відносини між Росією і Японією були розірвані, що Куріно покинув Петербург, а Того покинув Сасехо.