Я не можу сказати, що росіяни гідно поставилися до своїх нещасть. Вони «ганяли» по всій своїй клітці, люб’язно спілкуючись із небагатьма японцями, які дозволяли їм познайомитися, і жалібно випрошуючи їжу, тютюн Тор, усе, що їхні доглядачі схиляються дати їм. Жоден із них, здавалося, своєю поведінкою не відчував, що він представляє Європу і повинен поводитися відповідно. Не можна сказати, щоб хтось із них стояв похмуро осторонь, як байронівський герой у руках своїх ворогів. Однак одного разу, коли молодий російський рядовий почав мені розповідати, як його партію оточили,
літній товариш перебив його сердитим вигуком: М, що толку зараз про ці речі говорити? Ти не можеш дочекатися, поки ми повернемося до Росії? "
Пізно вдень росіян вивели з клітки на залізничну станцію, де загнали, як худобу, у відкриті вантажівки. Ця довга шеренга високих, патріархально виглядаючих, бородатих чоловіків йшла між двома усміхненими рядами китайців і японців. Оскільки вони марширували недостатньо швидко, щоб догодити своїм господарям, останні змусили їх бігти, а потім засміялися мовчазним азіатським сміхом — над «башликами» та «папаками», які підстрибували вгору й вниз, коли великі слухняні чоловіки слухняно мчали до залізниці.
У поїзді було близько двадцяти вантажівок і по п'ятдесят чоловік у кожній. На кожні п’ятдесят в’язнів припадав один озброєний японець, який сидів непохитно й прямо на узбіччі машини, його чорні очі яскраво сяяли над високим підбитим хутром коміром перцевого пальта, гвинтівка між колінами, сонце, що заходить, червоніло на його широкому оголеному багнеті, вістря й лезо якого були гострі, як бритва. Усі росіяни валялися в днищах вантажівок, лише їхні голови й плечі виступали. Особисто я почувався одним із завойованих у римському тріумфі. Я торкнувся найнижчої глибини приниження. Ланцюги суттєво не додали б мого приниження.