Я не знав, що робити з цим бідолахою, поки не приїхав китайський візок, керований солдатом, і я спробував посадити його всередину; але оскільки він уже був забитий пораненими, солдат, який ним керував, запропонував із грубістю людини, яка боїться, що він заридає, як дитина, щоб мої протеґри йшли за цим возом, тримаючись за його кінець; і, оскільки ця домовленість, здавалося, влаштовувала сліпого, її було прийнято. Через кілька хвилин ця машина з вантажем поранених зникла так повністю, наче земля розкрилася й поглинула її. Так само було майже з усім іншим, з чим я стикався протягом цього вечора та протягом усієї жахливої ночі, що послідувала. Я познайомився з старшиною, обозами, козаками, гарматами, щоб знову втратити їх відразу, повністю і назавжди. Приходив молодий лейтенант і розмовляв зі мною французькою. Потім ми якусь мить мовчали пліч-о-пліч, і коли я продовжував розмову, ось! Я б знайшов це своїм юнацьким супутником раптом перетворився на літнього капітана, кислого й мокрого, що розмовляв лише російською. Молодий лейтенант, якого я ніколи більше не зустріну. Це була фантасмагорія, дикий набір сцен перетворення, гарячковий сон, у якому всілякі фігури й фігури промайнули крізь розпечений мозок, щоб зникнути назавжди. І, до того ж, це було правдиве втілення життя.
Коли я їхав, я ледь не проїхав повз іншого чоловіка, пораненого в ногу, який не міг ходити. Зійшовши з коня, я допоміг йому сісти в сідло і попросив солдата вести коня. Я зробив це не стільки з жалю до чоловіка, скільки з переконання, що сам піду до свого Останнього рахунку тієї ночі. Декілька годин я марно намагався пригадати щось добре, що зробив з моменту народження, і в паніці я вирішив жити краще. Відповідно, я дав пораненим пити з моєї пляшки з водою, доки вода не закінчилася, і кожен раз вони хрестилися перед тим, як скуштувати її, і дякували Богові і мені. Як сказав Гоголь: «Жаль до загиблої людини — сильна російська риса», і я думаю, що якби ми не приділяли стільки часу на допомогу пораненим, то, можливо, врятувалися б. Тієї ночі я бачив більше актів героїзму, ніж бачив за двадцять років цивільного життя. Це була суміш Тисячоліття і Пекла.
Невдовзі після цього я розлучився зі своїм конем, але опівночі, коли ми трохи відпочивали біля палаючого села, я знову побачив його і, раптово повернувшись до світської розсудливості, вирішив не зводити з нього очей хоча б заради цінної колекції фотографій, яку я носив у своїх сідельних сумках. Але, як тільки ми почали, він ніби зник, і я потім ніколи не дивився ні на нього, ні на поранених чоловік, якого він ніс. Їх не схопили, вони не могли втекти; неможливо сказати, що з ними сталося.