Незважаючи на свій підозрілий характер, комендант Ляояна порадував мене батьківським інтересом, який він виявляв до своїх мимовільних звинувачень. Він стурбовано радився зі мною щодо того, що їдять росіяни вдома, і, здавалося, був здивований, коли я сказав йому, що навіть у найгірші часи в Маньчжурії вони завжди отримували багато чорного хліба, густого супу, м’яса, «каші» (каші) і чаю. Він, очевидно, уявляв собі, що в їхній країні живуть виключно собачим печивом. Однак він був маленькою, сумлінною, скрупульозною людиною, і він із занепокоєнням просив знати, чи не вистачає чотирьох шматочків твердого домашнього печива на один прийом їжі. Він був помітно розчарований і засмучений, коли я сказав йому, що навряд чи вважаю цього достатньо. Самі російські солдати були рішуче вважали, що цього недостатньо, і в розмові зі мною вони протиставляли тепле «землянке», рясний «борщ» і величезні шматки свіжого чорного хліба, які росіяни постачали японським полоненим, з тим, що японці їм приносили.
Нарешті я скоріше поставив свою ногу, сказавши старому коменданту, що коли вибухне наступна російсько-японська вата, я знову приєднаюся до росіян. — Тоді, — різко сказав він, — наступного разу, коли ви будете моїм гостем, це буде в Петербурзі.
Після обіду мене привезли на станцію, і по дорозі я побачив видовище, яке зворушило мене більше, ніж усе, що я бачив за всю війну. Перед залізничним депо Ляоян є велика огороджена у космосі, і цей простір я виявив наповненим російськими полоненими, які провели там цілу ніч на голій землі без жодного укриття. Вони були холодні, голодні, брудні та нещасні до такої міри, що їхній найлютіший ворог міг би заплакати від жалю; і з усіх боків японці та китайці притиснулися до поруччів і посміхалися до нещасних полонених усередині.