Роздумуючи в цій похмурій манері, я отримав повідомлення від генерала, який просив мене поснідати з ним. Я прийняв запрошення з майже непристойною гостротою, бо Церпіцький завжди приводив із собою чудового російського кухаря. Поки я їв, мій господар сказав мені, що того ранку збирається до Фудятуна, і настійно попросив мене наказати його кухареві приготувати все, що я захочу, на випадок, якщо він сам буде відсутній протягом дня. Я востаннє бачив цього сміливого і добросердого пана. Я вийшов наступного дня, щоб побачити бої на заході, і так і не зміг повернутися до 10-го корпусу, який, однак, протримався в Тапау до десятої години ранку фатального 10-го. Як самому Церпіцькому вдалося втекти, для мене загадка. Він отримав кілька поранень, від наслідків яких помер, і я цьому не дивуюсь, бо й сам Скобелєв був не більш байдужим до його життя.
Перед відходом із 10-го корпусу ми з Рікачевим ще раз відвідали скрутне село Янгшихтун, проти якого тоді стояв Ногі.
5, 6 І 7 БЕРЕЗНЯ 275
момент, кидаючи його найхоробріший. Сонячне світло тепер заливало величезну сіру рівнину, яка, позбавлена навіть єдиної травинки, здавалася справжнім образом спустошення. На горизонті була маленька буддистська каплиця, схожа на католицьку святиню на Сабінських пагорбах, а за нею було китайське село, до якого ми хотіли дістатися.
На півдорозі через рівнину ми побачили кілька довгих рядів російських солдатів, які лежали на землі, з піднятими трохи вище рівня тіла головами та стирчали перед ними рушницями. Але вогонь не вели, бо рубеж, який вони йшли підкріпити чи замінити, був за далеким селом. Дуже часто ми бачили здалеку невеликі групи чоловіків, що просувалися до нас повільно, сумно й так безстрашно, ніби вони знали, що вони невразливі. Коли підійшли ближче, ми побачили, що кожна група несе в тил на носилках пораненого товариша.
Снаряди з перервами падали по всій рівнині, піднімаючи вулканічні стовпи чорного диму, який повільно розвіювався, коли вітер ліниво крутив їх. Коли він не займався цим, вітер розважався, самостійно піднімаючи стовпи темно-сірого пилу, майже точно такі ж, як стовпи шимози, і крутив їх таким же чином.
Солдат серйозно сказав мені, що в кожному з цих «пилоходів» є чарівник, і це зовсім не здавалося неймовірним, бо іноді ці стовпи пилу оберталися за вітром, наче фантоми в довгих літаючих мантіях.