Приблизно о третій годині пополудні я почав підозрювати, що очікуваний мною ар'єргард все-таки не завершиться, і що насправді це був ар'єргард. Спочатку я мав намір, незважаючи на біблійну вказівку, знову повернутися до свого дому, щоб узяти деякі речі, які я хотів взяти з собою; але, побачивши величезні натовпи китайців, крізь які мені довелося проїхати, я передумав і, їдучи якнайшвидше, я невдовзі наздогнав кількох втомлених і розпачливих на вигляд відстаючих, один із яких крикнув мені, щоб я зупинився, очевидно, прагнучи позбавити мене мого коня. Він продовжував люто кричати мені вслід близько п'яти хвилин; але я їхав далі, зберігаючи водночас вигляд непорушної глухоти й спокою, хоча очікував, що куля щомиті пролетить повз мого вуха, бо, на жаль, чоловік забув випустити з рук рушницю. Я дуже зрадів, коли наздогнав молодого офіцера на білому коні та кількох кінних піхотинців, і поспішно вручив першому свої вірчі грамоти, але він тільки весело сказав: М, хорт! (диявол!)
/ не хочу бачити ваші документи "d d", - додав люто, M Закури! "
Він належав до хороброго 1-го Сибірського корпусу, який так жахливо постраждав під час цієї битви він сказав мені, що до самого дня не чув про рішення про відступ. — Ми, унтерофіцери, нічого не знаємо, — жалібно зауважив він, пускаючи крізь ніздрі клубок сигаретного диму; «генерали, бачите, все тримають при собі».
Я подумав, що було дуже легко зрозуміти, чому генерали не сказали цьому бідолахі та його людям, що вони мають стати цапами відпущення армії. Коли подорожні, на яких напали вовки в Сибіру, приносять у жертву коня, щоб виграти час, вони не розповідають тварині, чому її приносять у жертву. Мені припав до душі цей молодий хлопець і я вирішив, що буду триматися з ним, скільки зможу, тому я зробив усе можливе, щоб зацікавити його собою. Щоб переконати його, що я поза всякими підозрами, я почав насамперед намотувати імена всіх знайомих мені російських офіцерів його полку; але я боюся, що я лише засмутив його, бо після кожного окремого імені, яке я назвав, включно з іменем полковника, він повторював одне жахливе двоскладове «umer» (мертвий). Якби це було як «Kyrie Eleison, Christi Eleison» у Літанії за мертвих.
По мірі того, як ми йшли, наш загін поступово розростався, до нього приєднувалися солдати, що везли порожні вози з амуніцією, пішохідні козаки, легко поранені, п’яниці, неозброєні солдати, які здавалися божевільними, і, взагалі кажучи, обломки війни. Ми трималися ближче до залізниці зі східного боку, і, коли ми досягли точки трохи північніше Імператорського мавзолею в Пелінгу, ми раптово натрапили на сліди великої катастрофи. Близько квадратної милі землі, здавалося, було густо всіяно старими контейнерами, перевернутими возами, їдальнями,