Огинаючи величезну частину Ляо-Тау-Шаню, який здіймався, чорний, похмурий і грізний, на півтори тисячі футів над морем, ми кинули якір близько одинадцятої години ранку навпроти входу до внутрішньої гавані.
Над нами височів Золотий пагорб, вершини якого були зрізані, щоб звільнити місце для величезних гармат,
яких шість-сім було добре видно неозброєним оком. Ліворуч від вершини був флагшток для сигнальних цілей. За флагштоком стояв невисокий кам'яний будинок, а перед ним — цементна платформа, на якій 9 лютого наступного року я мав побачити адмірала Алексєєва та його штаб, які спостерігали за морською битвою, що вирувала внизу.
З їхніх безпомилково зрізаних вершин навіть найнедосвідченішому оку було видно, що більшість інших пагорбів у полі зору також були укріплені. Підносячись над півостровом Тигровий Хвіст, я міг бачити щогли та зловісні бойові вершини російських військових кораблів у внутрішній гавані; а всередині входу з лівого боку був навіс для торпедних катерів, узбережжя навколо якого виглядало так, ніби воно було густо вкрите пнями дерев. Це були короткі щогли зграї нових торпедних катерів.
«Ці катери приходять залізницею, частинами, з Санкт-Петербурга», — сказав мені російський пасажир