Щоб проїхати повз озеро, яке лежало на заході від нас, мені довелося проїхати деяку відстань на південь, тобто в тому напрямку, куди, як кажуть, наступала частина японської піхоти, щоб атакувати нас; і тому я почувався надзвичайно неспокійно, поки не зміг поїхати на захід.
Як тільки я відійшов від російських розвідників, я зняв козацьку куртку, в якій був; але мій астракан, мої високі чоботи та багато інших речей створювали у кожного, кого я зустрічав, враження, що я російський солдат. Крім того, не менш ніж таємниче, наскільки людина починає нагадувати, навіть обличчям і манерою, чужий народ, серед якого живе тривалий час.
Підійшовши до першого села на лінії мого маршу, моє серце забилося швидко, бо над земляною стіною, що оточувала хутір, було видно голови всіх його мешканців, і було цілком імовірно, що хтось вистрілить у мене з горщика. Проте я безпечно пройшов і за чотири чи п’ять годин опинився біля Ляо-хо.
Однак ці чотири чи п’ять годин не були одними з найприємніших, які я провів у своєму житті, бо очі були готові вибігти з моєї голови від напруженого спостереження за японцями. В одному місці я побачив десять або дванадцять вершників на краю горизонту, але мій провідник сказав мені, що це були китайські селяни: та, у всякому разі, ми не зустріли їх. Як правило, я сам розрізняв віддалені предмети, і був здивований і задоволений тією точністю, яку я досяг; адже я пам’ятав, що під час битви при Та-ші-чіао я практично не міг нічого розгледіти від ворога, тоді як офіцери навколо мене могли їх легко розгледіти.
Нарешті наблизившись до Ляо-хо, я з жахом випадково дізнався від свого провідника, що в Теньшвантаї є японська охорона, і не приховував своєї тривоги.
«А я думав, що ти друг японців?» — задихнувся мій юний Хунгузе.