Кожен китайський храм має вишукані ворота з покриттям, схожим на дах. Цей конкретний храм отримав чудовий, великий зразок таких воріт, коли я зайшов; але від нього залишилося небагато, коли я дещо раптово пішов через кілька хвилин. Існувала також додаткова оренда даху храму, тоді як земля ззовні була дірява, як перечниця. У такому ж стані було б і подвір’я храму, якби не вимощене бруківкою. Отже, снаряди не входили в нього глибоко, але щоразу, коли хтось влучав у нього, дощі каменю та заліза летіли на всі боки. За кілька хвилин до мого прибуття частину фронтону відлетіло від святилища, і в новому білому світлі з небес, яке тепер струмувало прямо на їхніх обличчях — вперше, мабуть, відтоді, як поклали дах храму — спотворені ідоли всередині диявольськи виблискували на похмурому тлі. Світло падало, як на картині Корреджо, але ніколи цей радісний італієць не змушував світло так падати на обличчя. Моя кельтська забобонність змусила мене холонути кров від перспективи зустріти свою останню смерть у такому нечестивому місці, і мій жах посилився присутністю божевільного китайського бонзи, чиї чаклунства та заклинання, очевидно спрямовані проти невидимих сил повітря, які трощили його храм на шматки, були демонічними та жахливими.
Офіцер, який відповідав за цю посаду, жив у бомбозахисній кабіні, з якої він часто вилазив, щоб поспішно поглянути в один із тих телескопів, які за допомогою серії дзеркал усередині дають змогу людині дивитися через стіну, не піднімаючи голови над нею, — я думаю, вони це називають гідроскопом. Добре, що він отримав такий інструмент, бо кулі, що летіли над величезною стіною храму, можна було порівняти лише з похилим градом. Мені вдалося лише один раз побачити японців, точніше, одну чи дві чорні, як смуга, японські голови, що гойдалися вгору та вниз за групою китайських гробниць за кілька сотень ярдів; і єдина активна маленька фігурка в пальті кольору хакі, яка кидалася з одного горба землі на інший. У цей момент японці переважали чисельно, і все, що стояло між ними та нами, — це похмура сіра лінія російських піхотинців, що лежали, збиті вкупі, за присадкуватою глинобитною стіною, яка оточувала село.
Рікачев належним чином виявив свого друга, і, стоячи на клаптику землі, всіяному порожніми гільзами, снарядами, що не розірвалися, шматками покрученого й замученого металу, вони спробували поговорити. Але, який стрімкий удар! бац! бац! тріскотіння каменю, що падає, і зловісний свист високошвидкісних снарядів, що летіли над головою, було майже так само важко вести розмову, як це було б на борту корабля під час тайфуну.