Вранці 28 грудня ми зібралися ще до світанку — хоча, звісно, готуватися було небагато, оскільки ми їздили якомога легше, а наші коні завжди були осідлані — і зібралися, щоб почути розпорядок дня у величезній піщаній долині, одному з тих шматочків великої пустелі Гобі, що прориваються то тут, то там, як висип на гладкій поверхні нескінченної зораної землі.
Сцена була особливо вражаючою. Піщані пустелі та дюни, червоні від розпалюваних вогнів сходу, на яких непорушно стояли фігури вершників, як араби під час молитви, і чітко окреслені на тлі сяючого неба, нагадали мені картини Марокко та Сахари, які я бачив. Багряне світло світанку проливалося по голих схилах пагорбів, і якщо хтось піднявся на скелю й подивився на військо, що зібралося в долині внизу, його не міг не вразити насичений східний колорит сцени. Тільки Сальватор Роза міг віддати належне такому видовищу.
Коли я дивився на це цікаве видовище від а схил пагорба та сонце, що сходить за моєю спиною, надзвичайна суміш кольорів вийшла дуже ефектною; але коли я спустився з пагорба і подивився на козаків, повернувши обличчя до сонця, там не було жодного кольору, лише одна темно-сіра уніформа, і жодних деталей фігур переді мною, лише силуети.
Весь цей день нам було ясно, що відбувається щось велике. Сигнали минулої ночі, ймовірно, підготували людей до чогось, і ви не могли не помітити, що вони були підготовлені пильними поглядами, які вони кидали навколо себе, і уважністю, з якою вони розвідували. Я випадково їхав цього разу з авангардом не тому, що хотів побачити перший постріл, а тому, що я помилково припустив, коли він почався, що це основна частина.
Коли наші міцні свіжі коні мчали під нами безмежною рівниною, я вперше почав розуміти, яку радість отримує солдат від війни. Раніше я не міг цього зрозуміти, оскільки під час битви був здебільшого зайнятий тим, що скорботно сидів на голому схилі пагорба, спостерігаючи, як японські снаряди підкрадаються все ближче й ближче, і строчив у своєму блокноті інструкції щодо утилізації мого коня та фотоапарата. Така війна вселяє страх до мозку кісток, але я думаю, що на коні, з його легенями, наповненими озоном, і його очима, сяючими здоров’ям, навіть боягуз отримує достатню кількість мужності, щоб змусити його сміятися до зубів смерті, або, у всякому разі, щоб тримати себе, як людина, доки не мине випробування.