Ближче до ранку нас усіх мучила жахлива спрага, і один з офіцерів заслужив мою вічну вдячність, дозволивши мені кілька разів пити з його пляшки води. Нарешті ця дорогоцінна рідина вичерпалася, і я страшенно заздрив солдатам, які багнетами вміли вирубувати крижинки із замерзлих струмків. Часом, коли вогонь перед нами припинявся, можна було подумати, що ми втекли, якби не японський ліхтар на північному горизонті. Нашою постійною метою цілу ніч було ховатися від цього ліхтарика, і щоразу, коли ми бачили його скляне, нежалісне око, спрямоване на нас, видиме здригання пробігало по всій нашій лінії.
Спершу ми йшли, як натовп, але нарешті, наполегливою працею, офіцерам вдалося навести якийсь порядок. Це було нелегко, оскільки ми складалися з уламків семи полків, а офіцери та солдати були скинуті разом випадково.
Я не усвідомлював, наскільки деморалізовані були ці чоловіки, аж поки одного разу, коли минали біля палаючого села, японський патруль не обстріляв нас. Знову вся наша сила здригнулася, але цього разу це був тремтіння, яке легко могло стати розгромом. Японці зробили лише кілька пострілів зблизька, але вони, ймовірно, протрималися в наших тилах до ранку, ретельно заганяючи нас у приготовану для нас пастку.
Солдати є взірцем стоїчної покірності, і їхня розмова на марші складалася з невиразних прислів’їв, які виражали фаталізм. Вони тяглися разом зі скромною відставкою в'ючних тварин, і, спостерігаючи за ними, я не міг не думати про Каратаєва Толстого.
Кілька разів протягом ночі я намагався помолитися, але, боюся, безуспішно, бо перш ніж я зміг достатньо зосередитися, я втратив
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
моє місце в рядах, або спіткнувся об стовбур дерева, або вниз по яру. Іноді я був здивований тим, що машинально промовляю свої молитви англійською мовою, якою мене навчила мати, але якою я не вимовляв їх багато років. У мене не було жодного з тих швидких видінь мого минулого життя, якими, як вважається, подобаються люди, які ось-ось помруть. Насправді у мене не було часу на видіння. Я був надто втомлений і надто зайнятий тим, що дивився, куди я ставлю ноги.
Світанок настав майже раптово, коли ми сиділи на схилі пагорба. Нас було близько трьох тисяч, але дуже мало вершників і не було ні гармат, ні возів. Що сталося з гарматами та лафетами, навантаженими пораненими, я не знаю; але коли я побачив деяких артилеристів, які їздили на артилерійських конях зі слідами, що тяглися по землі, але без гармат позаду них, я припустив, що гармати та вози з пораненими були однаково покинуті вночі. Свого власного коня я шукав довго і тривожно, але марно. Бідолашний старий «Тверезий», який проніс мене всю війну, яка доля спіткала тебе?
РОЗДІЛ XIV
НАШ ПОЛОН