Дізнавшись, що я кореспондент, лікар благав мене повернутися з ним до Мукдена. Я відмовився, після чого він вчинив істерику і програв усе самоповага. Офіцер, який бачив нас здалеку, пробився ліктями крізь натовп і запитав, що це таке, після чого лікар сказав йому, що ми обоє повертаємося до Мукдена, щоб здатися.
«Ну, ви самі собі господарі, джентльмени», — сухо зауважив новоприбулий, відвертаючись, поглянувши на нас обох. Цей погляд був занадто важкий для мене: моя раса та моя професія, здавалося, були на їхньому суді перед усіма цими іноземцями; і я сказав лікареві раз і назавжди, що не піду з ним назад. Кореспонденти не повинні, я сказав, мати звичку потрапляти в полон.
Офіцери, з якими я вирішив залишитися, здавалося, не дуже дбали про те чи інше. Насправді, здавалося, вони ставилися до мене з недовірою. Так робили і солдати.
4 «З якого ти полку, голубчику?» – запитав я одного з них.
«Ми не говоримо про це таким, як ти», — грубо відповів він.
Дещо пом'якшивши, десь через півгодини (мабуть тому, що він тим часом був поранений у руку) він запитав мене, з якого я «губерні» (Урядовий підрозділ Російської імперії). Він запитав це тоном доброзичливого судді, який дає злочинцю шанс виправдатися, і коли я сказав йому, що походжу з частини Європи, яка не є російською, він виглядав дуже спантеличеним. Це було як сказати, що я прилетів з іншої планети. Сумно й недовірливо похитавши головою, він відвернувся від мене й більше ніколи не відкривав мені губ.
Тим часом лікар продовжував влаштовувати сумну виставу.
«Хтось може дати мені наручник Червоного Хреста? — вигукнув він, розмахуючи в повітрі пачкою карбованців, — ради Бога, наручник Червоного Хреста!»
Один молодий фельдшер поспішно подарував йому один, але відмовився брати за нього грошей. Потім офіцер рушив до Мукдена, не попрощавшись ні з ким із нас, і з тих пір я його ніколи не бачив.
Залишившись таким чином наодинці серед людей, які не довіряли мені й не знали мене, я почувався пригніченим і відчайдушним, і зробив усе можливе, щоб завоювати в них співчуття, спершу показавши їм свої російські документи, а потім піднявшись на насип і піддавши себе небезпеці солдатів, які там лежали. Цей дурний виступ, здавалося, їх дещо зворушив, і один з офіцерів позичив мені бінокль, але я не бачив жодного японця. Зійшовши з насипу, я познайомився з іншими офіцерами, які тепер стали дружелюбними, і з полковником, хоробрим старим джентльменом, який розмовляв зі мною французькою.