Через довгий час після того, як настала темрява, ми дійшли до села, в якому були вогні та натовпи солдатів і офіцерів, і на деякий час зупинилися на його околиці, намагаючись знайти себе. Під враженням, що збираємося тут ночувати. Я зійшов з коня й увійшов до будинку, але незабаром виявив, що моя вечірка відбулася в іншому місці. Де їх знайти в таку темну ніч — ось питання. На щастя, я зустрів солдата Дагестанського полку і пішов за ним. Однак зробити це було дуже важко, бо він їхав верхи на чудовому коні та йшов шаленою швидкістю, пробираючись крізь натовпи інших вершників, серед яких його було важко відрізнити. Насправді я міг розрізнити його в темряві лише по тому, що круп його коня був сірий і що зброя біля нього блищала під певним кутом.
На копитах мого коня налипло стільки льоду, що нещасна тварина, здавалося, йшла на чотирьох ходулях, жодна з яких не була однакової довжини, і, що ще гірше, я майже втратив усі відчуття у своїх кінцівках через сильний холод. Мені хотілося б пройтися пішки, щоб відновити кровообіг, але я не міг тепер зробіть це, тому що мені довелося не відставати від цього вершника.
За деякий час до світанку ми з гідом наштовхнулися на великий загін кінноти, який компактно й майже непомітно стояв на околиці села, і, незважаючи на темряву, я міг одразу помітити з безлічі дивних прапорів, які вони несли вгору, що це були кавказці, яких я шукав. Здавалося, що з розміщенням у цьому селі виникли деякі труднощі, тому що нам довелося залишатися на околиці півгодини, поки наші лідери вели гарячу дискусію з деякими солдатами, які вже володіли.
Нарешті ми забилися в дві-три хати, принаймні так робили офіцери. У просторих дворах цих будинків чоловіки розпалювали величезні багаття і спали біля них.
Князь Нахічіванський і кавказькі офіцери наполягали на тому, щоб я зайшов до хати, яку вони займали, і зайняв своє місце на теплому «кангу», де через годину чи близько того я поволі почав відтавати.
Наступне наше горе прийшло у вигляді замерзлого генерала та його людей, усі вони були донськими козаками, які найрішучіше наполягали, що це село було закріплено за ними. Між нашим ад’ютантом і ад’ютантом Донського генерала точилася довга й гаряча дискусія на цю тему, причому останній, очевидно, був надто замерз, щоб говорити сам за себе, і поки це тривало, наші серця майже перестали битися, бо перспектива залишити наші затишні помешкання, щоб зустрітися з лютим холодом надворі, була надто жахливою. Це було схоже на перспективу бути витягнутим із теплого ліжка в зимовий день і кинутим голим у яму в крижана ріка, і тому читач може собі уявити, з яким болісним інтересом я стежив за змаганням князя з морозного Кавказу і генерала з тихого Дону.