«Японці тут є?» — різко запитав полковник.
«О, ні!» — відповів китаєць сумним, докірливим голосом, ніби спростовуючи звинувачення в грубій особистій поведінці, висунуті проти нього другом, останньою людиною в світі, від якої він очікував такого удару.
Коли випробування закінчилися, полковник потиснув начальнику станції руку і попрощався з ним, а начальник станції сказав: «Прошу прийти ще». Здавалося, він не знав, чи має справу з російськими чи англійськими офіцерами, чи наяву чи уві сні.
Коли ми виїхали зі станції, була ще ніч, але коли ми опинилися в сусідньому селі, вже світало. І цього разу, і наступного ранку в козаків вирячилися очі від подиву. «Це англійська залізниця, - сказали вони, - але де англійці?» Вони все життя чули про це ці англійці, і для них велика привабливість цієї подорожі полягала в тому, що вона привела їх до тісного особистого контакту з цими легендарними істотами; але ось! англійців не було видно! Англійців не міг відігнати страх, оскільки візит був несподіванкою. Ні! факт полягав у тому, що подібно до того, як ці англійці змусили японців воювати за Росію, вони змусили китайців працювати за них залізницею. Очевидно, вони, як правило, трималися далеко в таємничому фоні і тягнули за ниточки.
Здивування козаків було тим більшим, що ця залізниця контрастувала з ними. Російська лінія жила росіянами — пасажирами, офіціантами, залізничниками, прикажчиками, рознощиками та чиновниками всіх видів. Але тут не було видно жодного білого чоловіка. Машиністи, провідники, станційні чиновники були китайцями; але здавалося, що все працює гладко.
«Де ж тоді англійці?» — хором запитали козаки.
У сірому світлі ранньої зорі з півдня йшов товарний потяг. Він був переповнений товарами. Який контраст із російською лінією, яка дванадцять місяців тому не везла нічого на фронт, окрім солдатів і знарядь знищення, і нічого не везла в тил, окрім поранених!
«Це чудова залізниця», — коротко зауважив один із офіцерів, коли цей довгий потяг повільно ковзав і зупинявся.
— Шукайте в вагонах японців, — сказав полковник. але японців там, очевидно, не було. Так, принаймні, я думав у той час; але з тих пір я прийшов до тями
1
думати інакше. Побачивши китайця, який сидів на купі мішків із кукурудзою у відкритій вантажівці, я запитав не тому, що хотів особливо знати, а тому, що мені більше нічого було сказати: «Yeebin yo mayo?» («Чи тут є японці?»); і він відповів, вказавши на заглиблення в купі сумок, на краю якого на тлі східного неба стояло поглиблення, одна з тих маленьких, потертих, коричневих шкіряних сумочок, які японці з тих чи інших причин наполегливо носять із собою, куди б вони не йшли.