Біля підніжжя пагорба ми підійшли до замерзлого струмка, з якого японці своїми багнетами вирубували шматки льоду для росіян, які тепер були без багнетів, і вони, все ще мучені спрагою, жадібно їли цей лід.
Потім ми знову рушили до яру, з якого витікав замерзлий потік, і дорогою я випадково зауважив японському солдату, який йшов поруч зі мною: «Аноне! Аноне! Ватакуші-ва Ігірісу-джін десу» («Я кажу! Я кажу! Я англієць»). Почувши це зауваження, солдат аж підскочив, наче підстрелений (це був той, хто «здер» мої підбиті хутром рукавички), і подивився на мене виряченими очима. Він не міг би бути більше вражений, якби це заговорив його кінь.
«Сайо де гозаймасу», — привітно продовжив я японською мовою, яка була якщо не бездоганною, то принаймні зрозумілою. «Ватакуші-ва сімбун кіша десу». («Так, я газетяр».) Після чого солдат, перекинувшись кількома поспішними словами зі своїм сержантом, швидко зник.
Результатом цього мого маленького вивчення японської мови я почувався настільки ж задоволеним і втішеним, як чарівник, який щойно випробував нове могутнє заклинання з дуже задовільними результатами. Здавалося, що, незважаючи на колір шкіри, крихітний японець більше поважав пресу, ніж його європейський антагоніст; адже кілька разів, коли я казав російським рядовим їхньою мовою, що я кореспондент, їхні обличчя залишалися такими ж порожніми й безвиразними, ніби я повідомляв їм, що я травоїдний динозавр.
Тепер ми увійшли в довгий вузький яр, уздовж обох країв якого стояли японські солдати. Російським рядовим було наказано розташуватися якомога найкраще на плоскому дні яру, а їхнім начальствам було запропоновано сісти на відрив у схилі долини, на вершині якої стояла група японських офіцерів, один з чиїх коней тримав китайський солдат у формі. Я сів на землю і почав писати свої записи, як раптом переді мною з’явився молодий японський лейтенант і виграшно сказав англійською:
«Ви, як я розумію, англійський газетник. Чи можу я запитати, чи представляєте ви лондонську «Таймс»?»
Спочатку у мене виникла дика ідея сказати, що я справді представляю «Таймс», вважаючи, що кореспондент цієї газети був би сприйнятий у японських колах прихильніше, ніж кореспондент «Нью-Йорк Геральд». Але я суворо придушив цю схильність і сказав правду. Однак це не мало різниці. Молодий офіцер зізнався, що був у захваті.
«Можливо, ви офіцер у своїй країні?» — запитав він. «Ні! Та не біда. Іди сюди, сиди з російськими офіцерами. Ми будемо з тобою поводитися як з офіцером». І юнак пошмигнув на вершину пагорба, щоб доповісти.
Далі йшов ватажок загону капітан Такасіма, ад'ютант імператорської гвардії. Він витончено представився мені й почав наповнювати великий келих пива для мене.