Ніколи б не повірив, якби я цього не бачив, що двоє чоловіків можуть так перешкодити маршу двох сотень. Їх обох несли на ношах, одного його товариші, а іншого селяни, які були вражені цією метою, і яких часто замінювали свіжі чоловіки з інших сіл, через які ми проходили, і, коли ці носії йшли пішки, ми всі йшли дуже повільно, що дратувало наших коней так само, як і нас. Якби на цьому етапі кілька сотень хунгузів почали стріляти по нас — і навіть вночі їм було б неважко влучити в когось із такої великої групи людей — нам нічого не залишалося б робити, як бігти, залишаючи тих наших поранених, які не вміли їздити, на милість Небожителів. Якби ми цього не зробили, нас усіх мали б вирізати.
Зайве говорити, що ми тримали пильне спостереження, бо щохвилини очікували нападу. О сьомій годині ми помітили на великій відстані праворуч пожежу, схожу на сигнал, і в той же час на горизонті ліворуч з’явилося потужне, рівне, криваво-червоне світіння. Незвичайний вигляд останнього спантеличив нас, поки ми не виявили, що це був Місяць, що сходить!
Тепер для нас не могло бути й мови про те, щоб зупинитися в будь-якому селі в цьому небезпечному районі, і наша єдина надія полягала в тому, щоб окружним нічним маршем досягти відносної безпеки та берега Ляо.
Годину за годиною я не бачив нічого, крім того самого далекого тьмяного обрію, обрамленого деревами. Мерзла земля виблискувала в місячному світлі діамантовими крапками інею. Кожна смужка білого снігу, що виблискувала вдалині, здавалася мені бажаним Ляо-хо, але після розчарування сто разів я почав думати, що ми ніколи не досягнемо цього дружнього потоку. Знетерплячись через повільність нашого просування, я якось їхав далі, поки майже не доїхав до двох вершників, які складали наш крайній фургон. Тоді я озирнувся, і на частку секунди мене охопив спазм страху. Я був сам-один на цьому проклятому вересі між Богом і світом, і до мене повільно, з дзвінким дзвоном, наче ланцюгами, повз довгий темний дракон, зчленоване чудовисько, на чиїх сталевих щетинах спалахували зоряні промені.