Щойно ми поспішно поїли консервів, я закутався у своє тепле пальто, звичайно, не знімаючи одягу, чи чобіт, чи капелюха, чи навіть фотоапарата, і ліг на «канг», але приблизно о третій ранку наступного дня, до того, як я заснув більше двадцяти хвилин, один з офіцерів розбудив мене, сказавши, що ми всі негайно вирушаємо. Вийшовши на подвір’я, я подумав, що мав би впасти мертвим, бо холод був чимось неперевершеним. Я ніколи раніше не відчував такої температури. Я ніколи не міг уявити, що людське життя може існувати в такому сильному холоді. Киргизька пустеля, Антарктичне плоскогір'я, не може бути, сказав я собі, і наполовину таким поганим, як це. Завдяки снігу, який випав уночі, і через замерзання природної пари, що виходила з мого коня, ця тварина мала вигляд доісторичного монстра, зануреного в арктичний сніг...
дрейф. Його дихання замерзло, покидаючи ніздрі, так що з його носа виступав ріг льоду в фут завдовжки, а до його копит прилипли шматки найтвердішого льоду різного розміру. Я думаю, що в той момент я б пожертвував усіма своїми перспективами в цьому і в тому світі заради теплого ліжка і безпеки. Але, на жаль, я мусив йти, і через кілька хвилин після того, як мене розбудили, я осідлав коня, хоч удило обпікало мої заціпенілі руки, як мерзла ртуть, і їхав разом з донськими козаками. Земля була вся біла пуста, зірки були неймовірного блиску, холод заважав мені помічати більше. На мені були найтовстіші вовняні шкарпетки, які міг подарувати Тяньцзінь, а поверх них я взув високі валяні чоботи, у яких було б нестерпно жарко найхолоднішою англійською зимою; але, незважаючи на все це, холодні стремена пропекли підошви моїх чобіт, як розпечене залізо, і, щоб врятуватися від обмороження ніг, я зіскочив з коня й пішов пішки. Скільки я йшов, не знаю, але помітив, що витривалі козаки теж йшли пішки. На світанку ми увійшли в безлюдне китайське село з одного кінця, а з іншого — мої друзі Верхнюдинські козаки і бійці Кавказької бригади. Невдовзі я задоволено пояснив їм свою поїздку через Ляо-хо, а вони розповіли мені про криваву битву під Сандипу та про те, як Міщенко був поранений під час відчайдушної атаки на село Вукіац, якого жменька японців трималася зі своєю звичайною завзятістю бульдога.
Тепер про відступ із Сандипу. Я щойно мав влаштувався затишно в китайському будинку, з моїми друзями з дагестанського полку, коли прийшла звичайна новина — миттєвий відступ. Був уже вечір, і падав рясний сніг. Викинувши з сідла її ворсисту купу, я сів верхи й поїхав на північ через країну, охоплений кров'ю, незважаючи на товсту білу мантію, що вкривала її, криваво-червоним сяйвом, що простягалося по всьому західному небу, у якому зараз тонуло сонце.