Розповівши мені історію про горе, яка змусила мене почуватися дуже сумним, один із меланхолійних чоловіків сказав мені: «Мені здається, сер, ваша доля тут також дуже важка». Він мав здивований і недовірливий вигляд, коли я сказав йому, що можу повернутися додому, коли захочу, і що відправка мене додому розкішним потягом через Санкт-Петербург — це одна з найстрашніших погроз, які тримав над головами кореспондентів цензор у Мукдені.
Треба сказати, що я щиро намагався розвеселити того юнака, змусити його побачити романтику війни, але мені це не вдалося. Навпаки, йому вдалося змусити мене дуже сумніватися в шансах росіян на успіх у битві, яка щойно почалася; бо тепер я пригадав, що козаки, як і будь-яка інша гілка війська, так само сумували й знеохочувались. Багато офіцерів не мали кращого імені для своїх генералів, ніж «прохвост», тоді як у медичних колах свобода і широта критики шокували мене — мене, котрого рік перебування в армії змусив вважати генерала чимось особливо святим. Одного разу, я пам’ятаю, я нарікав дуже стриманою мовою на порівняльну неефективність козаків під час нинішньої кампанії, після чого лікар зауважив із сухою манерою, яка зробила б честь шотландцю: «Козаки хороші лише на вулицях Петербурга».
Здавалося, що офіцери були майже такими ж пригніченими, як і чоловіки. Я знайшов одного з них за читанням найпохмурішої релігійної книжки «Як підготуватися до смерті», а іншого глибоко вивчив того безглуздого генія Достоєвського. Третій офіцер читав Некрасова, траурні вірші якого — найкраща протиотрута від бойового ентузіазму, яку можна знайти в усій російській літературі.
Тим часом Курокі та Кавамура відкидали російську ліву сторону з такою швидкістю та жорстокістю, що генерала Куропаткіна можна було вибачити за те, що він вважав, що головна японська атака мала відбутися звідти.
РОЗДІЛ IX