Коли я прокинувся вранці, мій добрий господар, доктор Пусеп, зник, а разом з ним усі його помічники та меблі. Залишився мені, однак, маленький, але дуже цінний друг в особі Андрія Михайловича Рикачева, кореспондента петербурзької газети «Наша газета». Андрій займав дещо аномальне становище в російському таборі, оскільки його газету, яка виявила необачливість заявити про припинення війни, призупинили на три місяці, так що він не зовсім знав, чи вважати себе як кореспондент чи ні. Однак, незважаючи на це знеохочення, він працював з надзвичайним завзяттям, а його патріотизм і особлива безстрашність привернули його до душі солдатам.
Як тільки нам вдалося випити чашку чаю, ми з Андрієм Михайловичем виїхали в Даванганпу, кінцеву станцію залізничної гілки. Воно було наповнене пораненими та запорошеними, розбитими та знесиленими військами, які відкрито зізналися — російською мовою — що вони відступили, бо не змогли втримати японців. За словами одного солдата, ворог наступав, наступав, як мурахи, чотири чи п'ять разів поспіль. Нарешті офіцер сказав: «Діти, ми не можемо тут більше залишатися. Треба повертатися».
Залізниця Дековіль, що пролягала на південний захід від Даванганпу, була перевантажена через велику кількість поранених. Лише в одній лікарні, яка зазвичай могла вмістити лише кілька сотень людей, було понад тисячу пацієнтів.
Потім ми поїхали до Метурану, штаб-квартири генерала Каульбарса. Тут ми знайшли все спаковане, і всі готові рухатися. Нас із Рікачевим перевели до 8-го корпусу, оскільки цей корпус, здавалося, мав найбільше задоволення, але проблема була в тому, де знайти його штаб. Однак знайти японців не було труднощів, оскільки їхні снаряди розривалися під час злив у Дзерпо, за кілька миль на захід. Нарешті, шляхом ретельних розпитувань, ми дізналися назву села, в якому, ймовірно, знайдеться Мілофф, і поскакали до нього, пропускаючи по дорозі величезні загони війська, що повільно просувалися вільним строєм. Ми знайшли село, але не знайшли Мілоффа, бо він дещо пішов