Усі імена офіцерів, з якими я їхав, були історичними. Деякі з них походять від найдавніших козацьких родів — Грекових, Плавтинів, Платових, Казнецових, Краснових. Один молодий полковник Генерального штабу, який супроводжував нас, носив ім'я того велетенського варвара, який любив Катерину Велику і задушив її чоловіка-імператора. Він досвідчений дипломат, чудовий лінгвіст, землевласник, придворний, впливова людина в штабі. Цього разу він їхав верхи на коні, який був майже на вагу золота, і, згідно зі своїм незмінним звичаєм у таких випадках, носив у кишені копію однієї з п’єс Шекспіра. Його знання англійської літератури та кожного нюансу вираження англійської мови надзвичайно великі.
Полковник полку, до якого я був прикріплений, звався Бантінг і був англійця за походженням. Один з офіцерів, ввічливий і добре освічений хлопець з гвардії, був татарин за походженням, про що свідчить його прізвище Турбін. Іншим був молодий Буртін, водночас лейтенант арабської кавалерії Франції та сотник монгольських козаків Міщенка.
Щоб наш натовп був ще більш строкатим, був а чистокровний негр в ньому. Він народився на Кавказі, розмовляв лише російською і, здавалося, був на рівних зі своїми білими соратниками. За винятком Буртіна, я був єдиним неросіянином у цьому пам’ятному місці зустрічі в долині Ляо-хо.
Скільки б я не намагався переконати себе, що козак залишився в минулому, мене не могло не вразити це велике зібрання людей, які охороняють російський кордон від берегів Тихого океану до берегів чорного та бурштинового морів, і саме позначення яких, нагадуючи імена великих повстанців, таких як Мазепа, Стенька Разін, Пугачов, фальшивий Димитрій, змусило мене побачити, тьмяно, гігантські потрясіння більше азіатські, ніж європейські, і змусили мене чути ледь чутний, ніби на великій відстані, стукіт копит незліченних орд вершників, що скачуть степом. Козацтво не може не бути цікавим, адже воно є єдиним нагадуванням про часи, коли населення Європи було текучим і кочовим.
Скільки відтінків християнства, магометанства, ламаїзму та буддизму було серед нас, я не наважувався запитати. Коли на заході сонця я побачив, як магометанин молиться обличчям до Мекки, я відчув себе в турецькій армії. Коли я побачив, як росіянин цілує колекцію ікон і розп’яття, які він носив на шиї, я відчув себе як серед хрестоносців. Коли лінивий монгол сміявся і з магометанина, і з християнина, я відчув, що повернувся у своє століття.
Таким чином ми йшли мирно, кожен молився Богу по-своєму, а деякі не молилися зовсім. Ми були зливом із великого московського горнила,