Вийшовши на подвір’я, ми бачимо, що випав сніг, і що наші коні та сідла всі білі й ворсисті. Однак можна легко побачити, що лютий холод, який відзначив першу битву при Сандіпу, минув. Пощастило, як завжди, японці почали битву в потрібний момент. Тижнем раніше було б занадто холодно; через тиждень лід на річках був би надто тонким, щоб витримати артилерію. на жаль! Зірки на своїх курсах билися проти нас!
Кілька днів тому я вперше побачив Давангангпу і був сильно вражений видом цього місця. Це було схоже на жваву залізничну станцію в Західній Америці. Десяток під’їздів були заповнені потягами. Вздовж залізниці були складені справжні гори провіанту, які охороняли солдати. Поруч стояв довгий ряд лікарняних наметів, внутрішня оболонка яких була зроблена із землі, а з фронтонів яких стирчали димлячі пічні труби. Дюжина величезних облогових гармат лежали поруч із наметами й надавали цій сцені відчуття завершеності.
Давангангпу тепер має інший вигляд. Намети, гармати, потяги зникли, а гори провіанту йдуть — горять у полум’ї й диму. Усе місце освітлене відблиском печі. Вікна блюють великим червоним полум’ям. Це як гирло Великої ями. У страшному сяйві проноситься повз перелякана повінь людей, коней і гармат. Проте залишився один хороший будинок, будинок, призначений для користування штабом генерала Мілоффа. У цьому домі мене просять їсти і спати, бо смерть і поразка не змусили російських офіцерів забути про свою традиційну гостинність. Я лежу у чоботях, після півночі, і мене заколисує величезний гуркіт полум’я, яке звучить так, наче горить Лондон, і мене прокидають о 3:30 ранку, хоча ми не покидаємо села до світанку. Я залишив перерву, щоб доглядати за моїм конем, для якого я раніше не міг отримати жменю вівса за любов чи гроші, але тепер я можу дарувати цілими мішками кукурудзи — мішками, вирваними з підпалу. Велика пожежа все ще триває в кількох сотнях ярдів від мене; І тепер я розумію, коли світло світанку повільно просочується крізь східні хмари, що те, що я спочатку вважав за низьку зубчасту стіну, що стоїть між мною та полум’ям, насправді є величезним людським зграєю, незліченними військами Царя, які гріються, незліченні, як вулик мурашок, перед вогнем, на тлі якого милого, але дорогого сяйва їхні голови виглядають, як зубці.
Зараз на наше подвір'я заводять дві групи в'язнів. Одна — група японців, усі поранені, легко поранені братерською зброєю підтримують тяжкопоранених. Друга – група китайців, яких звинувачують у тому, що вони подали сигнали ворогу. Ці дві групи тримаються окремо, на них дивляться різними очима, до них ставитимуться по-різному. Вже майже світає, але жоден із цих китайців не побачить сходу сонця.