У зовнішній кімнаті працювали клерки. У внутрішній кімнаті генерал Фудзі, начальник штабу, прийняв мене дуже привітно і запропонував чаю. Він сказав, що оскільки японці отримали велику моральну підтримку від Англії та Америки, він не міг не вважати мене — водночас британського підданого й американського газетяра — подвійним другом. Я настільки вразив генерала Фудзі, прямо запитавши його, чи я в’язень, що на мить він не міг говорити. «Хіба ж я не казав тобі, що ти наш гість?» — вигукнув він, щойно повернувся до голосу; — Але, — додав він люб’язно, — тобі потрібно відпочити, довго відпочивати в Японії.
І в цих словах я читаю свою долю.
Потім мене відправили в китайський будинок, де я знайшов захоплених разом зі мною російських офіцерів. Будинок раніше заселили солдати імператорської гвардії, і ми ночували серед них тієї ночі, набиті разом, як оселедці в бочці. Вони були чисті хлопці, однак, набагато чистіші за будь-яких російських рядових, чистіші навіть за пересічного англійця, і вони також були дуже поступливими, бо один із них дав мені ковдру, щоб я накрився.
Наступного ранку я прокинувся пізно, побачивши, що все в жахливій плутанині. Безупинно набігали санітари російських офіцерів, які спали троє глибоко один на одному в під'їзді.
з метою приготувати чаю для своїх господарів біля багаття, яке горіло на підлозі, а японські солдати постійно їх знову гасили. Російські офіцери нічого не могли вдіяти без допомоги своїх «веставоїв», тоді як японська охорона мала наказ не допускати рядових до цієї кімнати і була сповнена рішучості забезпечити виконання цих наказів.
Деякі санітари вирішували проблему, заварюючи чай на вулиці та подаючи його через вікно, але крики наказів, які не виконувались, і зойки нещасних «веставоїв», схоплених на порозі з димлячими чайниками, були жахливими та смішними. Молодий гвардійський солдат, який спав поруч зі мною і який виявився греком-християнином, прокинувшись, дуже потішив своїх товаришів, читаючи їм уривки із захопленого ним російсько-японського розмовника. Можна легко уявити жартівливість ситуації, дізнавшись, що деякі запитання були такими: — «Де дорога до Кобе?» M Хто є губернатором фортеці Осака? «Яка сила ворога в Мацуяма?» — Мікадо втік до Нікко чи до Аоморі? «Японський грецький християнин так довго і так щиро сміявся з цих несвідомих дотепів, що я подумав, що його маленькі очі з петлею більше ніколи не відкриються. Очевидно, він не дуже вірив у політичну непогрішність своїх одновірців.
Тим часом у нас було дуже тісно, і я вирішив вийти на подвір'я, де знайшов значну кількість японських гвардійців і купу російських офіцерів.