Після довгого сну я підвівся з чистою, як дзвін, головою, і побачив, що всі кажуть усім іншим, що він діяв у наймужніший спосіб. Ми цілком розраховували зустріти японський флот, але це не викликало у нас ніяких тривог. Однак ми цього не зустріли.
Російські солдати, звичайно, залишилися з нами. Були деякі розмови про те, щоб висадити їх на берег Ляотунга у відкритому човні, але оскільки вони, здавалося, не заперечували проти того, щоб їх викрали, ми більше не турбувалися про них. Проте мені стало шкода бідолах і я пішов до них. Я знайшов їх сидячими на палубі з тупою,
безвиразні обличчя, на яких, коли я наближався, промайнула тінь усмішки.
У нас на борту виявилося троє пасажирів-японців, один із яких був із Дальнього, трохи розмовляв російською і, судячи з його вигляду, був одним із багатьох японців, які були зайняті вздовж узбережжя Китаю та Сибіру в le commerce ambulant des femmes. Цей японець розмовляв з російськими солдатами, коли я підійшов по палубі. Що він казав, я не знаю, але я радше уявляю, що він втілив у їхній пам’яті той факт, що їхній флот щойно був жахливо побитий.
Я сказав росіянам, що вони їдуть до Чефу, і що їм краще там побачити свого консула. Вони, здається, не знали, що таке «чиновнеек» такий консул, і, звертаючись до мене барін (пан), — зранку завжди вживали зневажливе «ти» (туй), а іноді навіть дурак (дурень), — невинно запитували, чи є в Чефу російські солдати. Я вважаю, що британський консул у цьому китайському порту згодом пояснив факт їх появи в Чефу на борту британського судна своєму російському колезі, щоб запобігти, якщо можливо, їх розстрілу як дезертирів під час повернення до Порт-Артура, і я думаю, що вони потім повернулися залізницею до цієї фортеці, але що з ними там сталося, я не можу сказати.