Увечері до нас приєднався китаєць, який довго розповідав своєю мовою про єдність японського та китайського народів. За його словами, вони були «єга ян» (усі однакові) — ті самі очі, те саме чорне волосся, та сама відсутність бороди, той самий рис, палички для їжі та ієрогліф. Я зрозумів, що подія урочиста. Я спостерігав за народженням Yellow Peril. Але Хара тактовно відмовився від цієї розмови.
Що стосується лікування китайців, я вважаю
Японці випереджають росіян, але загалом братання між небожителями та японськими солдатами настільки мало, ніби останні були військами якоїсь цивілізованої Малайської імперії, яка прийняла китайське письмо. Всупереч моїм очікуванням, японці говорять китайською не краще за росіян, але вони мають перевагу в тому, що можуть спілкуватися з китайцями письмово.
Увечері я дістався Кандалусана, приблизно за день їзди на південний схід від Мукдена, колишнього штабу генерала Засуліча, командуючого Першим Сибірським армійським корпусом. Оскільки моя подорож наступного дня мала відвезти мене до вугільних копалень Йентай, видно, що мене направили півкругом, щоб я не міг побачити нічого з того, що відбувається поблизу Мукдена.
Я виявив, що Кандалусан так мало змінився, що я майже очікував почути веселу музику й звуки танців, які виходили з нього, коли я востаннє відвідував його, кілька місяців тому. Але, на жаль, світової величі, він упав зі свого високого статусу, і замість того, щоб бути штабом генерала, став просто станцією зв’язку. Ніколи більше не лунає в Кандалузі голос московських арфістів і музикантів.
Той самий будинок, у якому генерал Засуліч зустрів мене прохолодним і холоднішим обідом, був осквернений присутністю офіцера комісаріату низького рангу. Цей чиновник прийняв мене майже так само холодно, ніби він був англійською поштаркою, а я — клієнтом, який прийшов купити марку. Однак він дав мені хороші номери та змусив заробити слуг кілька спроб розпалити вогонь у «кані», але всі ці спроби були невдалими, і я прокинувся дуже холодним о чверть на другу годину ночі й побачив, що один солдат спить на «кані» поряд зі мною, а інший сидить біля моїх ніг із рушницею між колінами та прикріпленим до рушниці багнетом, уважно спостерігаючи за мною невпевненим мерехтінням нової свічки, яку він щойно запалив, першої вигорівши. Охорона наді мною змінювалась кожні півгодини, змінена завжди говорила "Йорошій!" («Все добре!») до заступника, затамувавши подих людини, яка охороняє незліченні скарби.
Наступного ранку я попросив Хару пояснити цю незвичайну пильність.
"О, сер!" — сказав він, — цей охоронець просто там, щоб віддати вам честь як кореспонденту.