Під час битви на Шахо Міщенко стояв біля села Фудяпу, на березі цієї річки, за кілька миль на південний схід від Хван-шаня; і, замість того, щоб щось робити зі своїми козаками, він був прикутий, як завжди, до голої вершини пагорба, де його вершники були зовсім марні.
У листопаді він покинув це село й пішов у заповідник у хутор під назвою Мудзетун, за кілька миль на південь від річки Гун. З притаманною їм винахідливістю козаки чудово перетворили це колишнє китайське село, так що воно стало таким же козацьким на вигляд, як Верхнюдинськ чи Аршинськ, а єдиним свідченням того, що воно колись було заселене небожителями, був невеликий буддистський храм на узбіччі дороги.
Щоранку вулиці ретельно підмітали. На глинобитних стінах, що оточували подвір’я, були намальовані білою фарбою номери різних «сотень», що мешкали в цій «станиці», а всередині всі хати були старанно вимиті й заклеєні попередніми номерами російських журналів, серед яких виднілися ілюстровані додатки до «Нового времени». Будинки обігрівалися за допомогою «кангів» і невеликих жерстяних печей, побудованих за європейським зразком жерстяними майстрами в Мукдені. Санітарний правила були суворі, а одну з хат герметично переробили й перетворили на чудову російську лазню.
Погода зараз була холодна, але чудова. Земля була тверда, як залізо; снігу було мало; і, хоч було багато сонця, холодний вітер пронизував до мозку кісток, якщо не наслідувати приклад росіян і не одягати купу хутра, що надавало вигляду маленького слона.
Бородані відчували неабиякий дискомфорт від цього холоду, тому що пара з їхніх ротів перетворювалася на бурульки, знімати які з вусів і бороди було досить боляче.
Через наше село протікав струмок, але він протікав під товщиною льоду, на яку міг проїхати потяг. Кожного дня козаки вирубували в цьому льоду ополонки, щоб дати коням напоїти. Воду для власних потреб брали в сільській криниці, де, за російським звичаєм, завжди стояв на варті солдат. У закритому приміщенні за будинками пікетували коней і годували їх соломою.
Прогулюючись одного ранку нашим селом Козаквіль, я був здивований, побачивши п’ятьох чи шести жалюгідних китайців, що стояли біля замерзлого берега струмка, збираючи нутрощі корів і овець, яких козаки щойно зарізали на обід, і на мить я був такий же здивований, побачивши цих Небожителів, як житель Нью-Йорка, побачивши рудого індіанця, який переслідував свій двір у фарбі та пір’ї.
Біля них зібралися якісь сільські собаки, частково заради старого знайомства — ці панове, ймовірно, були старостами хутора під с.
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
Китайський режим — і частково, без сумніву, заради їжі.