Коли іноземці вперше потрапили під японську юрисдикцію, європейці в договірних портах іноді писали обурені листи до місцевих газет, вказуючи на те, що вони на власні очі бачили п’яних британських чи американських бойовиків, яких марширували вулицею «тубільні» поліцейські з руками, закрученими за спину, і на їхніх обличчях, як наслідок, виразом болю, який мав на меті принизити престиж білої раси в середовищі. очима японців.
Я помітив, що в 1905 році ці обурені писаки були німі. Деякі з них, я припускаю, померли від апоплексичного удару, спричиненого видами, які вони бачили того року.
Для того, хто міг визнати велич недавньої кризи в японській історії, іноді здавалося, що японському народу бракує належної оцінки цієї кризи. Була певна частка флегматизму; була відсутність відповідного зовнішнього дисплея. Це було так, ніби ви дали візнику двадцять фунтів чайових, а він поклав їх у кишеню з безвиразним обличчям. Але, можливо, можна сказати те саме усі великі події (можливо, за винятком Всесвітнього потопу), що відбулися від початку світу — про перехід Рубікону, про чудеса Христа, про падіння Риму.
Багато японців зібралося на залізничних вокзалах, щоб побачити, як ми проїжджаємо, але більша кількість воліла продовжувати свої звичайні справи в полі чи в магазині.
Ті, хто приходив до нас, мовчали, але на їхніх обличчях, як мені здалося, я помітив дивний, напіввеселий, напівжаліючий вираз, який можна було очікувати на обличчях добродушних джентльменів, що спостерігають за обертаннями лорда-мера в алкогольних напоїв, чоловіка у медовому місяці чи людини, винної в будь-якій іншій пробачливій слабкості.
Ця подорож через Японію зробила перемогу Японії ще більш чудовою. Наш поїзд, навантажений волохатими велетнями, з голосами, схожими на грім, дивився виряченими очима на тих тендітних, ніжних, схожих на фей людей і запитував себе: «Це ті люди, які завдали нам такого жахливого побиття?»
Проходили стрункі жінки з маленькими чорноокими ляльками дітей, одягнених у райдужні шати. На платформах строкаті немовлята, хитаючись, тяглися до щасливих пухкеньких мам, не набагато старших за них самих. Ще через десять років деякі з цих дітей будуть японськими офіцерами.
З сільської лазні, співаючи, мов жайворонок, прокрадав юнак у «кімоно» і з приголомшливими голими ногами. За місяць я сказав собі, що молодь може бути одним із залізних легіонерів Ногі. Ніжні дівчата з очима, піднятими до скронь, дивилися на нас з безмежним сумом. Молодий чоловік пройшов повз, несучи на руках, без найменшого слід самосвідомості, власна крихітна дитина; і росіяни не знали, чи дивуватися найбільше тому, що такий хлоп’ячий батько є батьком, чи тому, що така маленька дитина здатна до самостійного існування.