Генерал зі своїм штабом увійшли до села, а ми з Рікачевим запросили солдата, який тримав наших коней. We promised him twenty-five kopecks; і він був у захваті. Прийнявши нас за козаків, він почав розказувати про те, як по-різному ставляться до своїх людей козацька старшина і піхотна старшина. «Ось, одному з наших офіцерів ніколи б не прийшло в голову розмовляти з нами так дружелюбно», — почав він, але, не дочекавшись до кінця, ми поспішно залишили його й приєдналися до генерала в китайському будинку, де після того, як я спав десь у чоботях, як завжди, мене розбудила на світанку найгучніша бомбардування, яку я коли-небудь чув. Ми були схожі на комах, що живуть у барабані, який кожні кілька хвилин отримує величезний удар з обох боків. Будинок здригнувся, наче від землетрусу. Паперові шибки випнулися, як вітрила корабля під час тайфуну, а потім розслабилися, тремтячи. Ми боялися, що з наступним приголомшливим криком ця тендітна конструкція розвалиться на шматки. А тим часом брязкіт-брязкіт-брязкіт рушниць був безперестанний, близький і злий. Почувши такий галас першим ділом вранці, коли темно і людина лише наполовину прокинулася,
пересічна людина схильна уявляти, що вона померла вночі і не прокидається на небі.
Мене розбудив мій добрий друг Рікачев, і я пам’ятаю, що він витратив чимало часу, намагаючись змусити мене зрозуміти той факт, що поки що я живий і що, якщо я збираюся залишитися живим, мені краще поспішати й знайти свого коня, оскільки ми миттєво від’їжджали. Ох, ці коні! клопоту вони нам дали! їх ніколи не розсідлали ні вдень, ні вночі тижнями, тому з цього приводу не було жодних проблем; але вони мали таку звичку звільнятися, і було так важко, коли наші майже замерзлі руки, вставити удило в їхні неохочі роти. Цього разу чоловік, якого ми підкупили двадцятьма п’ятьма копійками, щоб він доглядав за ними, зник, і, звичайно, коні теж. Перш ніж ми їх знайшли, нас кілька разів ударили ногами дивні дратівливі тварини, об чиї задні кінцівки ми мимоволі наштовхнулися в темряві, але приборкати їх було завданням, за яке я не хотів би братися знову. Коли я потрапляв коневі удило під губу і, здавалося, все було добре, він раптом валив мене з ніг, хитаючи головою, що ніби говорило:
«Ні, ні, ні! Ні в якому разі! Я ще не закінчив снідати», — і мені доведеться починати все спочатку. Однак його звичайний план полягав у тому, щоб міцно стиснути зуби, мабуть, щоб переконати мене, що в цьому кварталі немає жодного місця, і що я помилився, вважаючи, що воно є. Нарешті, однак, мені вдалося засунути шматок йому в рот, і, зробивши це, мені довелося чекати цілих три години, перш ніж генерал пішов!