Оскільки село біля підніжжя Шушань, у якому я спав минулої ночі, горіло, я вирішив повернутися до Ляояна в темряві, не думаючи про те, що це було надзвичайно небезпечно робити в таку ніч. Дощ йшов проливним потоком, і мій кінь не встиг далеко проплутатися по липкій багнюці, коли я почув голосовий крик: «Кто ідиот?» (Хто там йде?) Я відповів: «Свої» (ваш), як я звик робити в Порт-Артурі; але, чи тому, що це був не пароль, чи через мій іноземний акцент, вартовий не дозволив мені йти далі. «Нельзя!» (Неможливо!) — сказав він, і коли я натиснув на нього, він люб’язно вказав мені іншу дорогу, дорогу, яка вела до укріпленої позиції, де я мав хороші шанси бути застреленим, якщо використав своє «Свої».
Я подякував йому й пішов у вказаному напрямку, але не зайшов далеко, як мене зупинило ще одне «Хто ідиот?», більш рішуче, ніж попереднє. Цього разу мій пароль був ще більшою невдачею, оскільки це призвело до негайного арешту. Насправді, якби я сказав вартовому, що я японський офіцер, він не зміг би виявити більшу оперативність, заарештувавши мене. Він кинувся вперед і, схопивши за вуздечку мого коня, почав розпитувати мене далі.
II Хто ти? — люто спитав він.
— Військовий кореспондент, — м’яко відповів я, розуміючи, що серед військових це ім’я не чаклунське.
«Військовий кореспондент?» — повторив він із виглядом людини, до словникового запасу якого додалося нове слово. «Ти китаєць?»
Я сказав йому свою національність, але він все одно був незадоволений.
Змусивши мене зійти з коня, він провів рукою по моєму підборіддю і, побачивши, що я без волосся, відскочив з лайкою і ледь не вдарив мене багнетом на місці. Я напевно японець. Коли я благав його привести мене до когось із своїх начальників, він нарешті провів мене туди, де мені сказали, що я знайду капітана. З ним пішло кілька грубих голосів, власників яких я не бачив.