Вдалині засвистів залізничний паровоз. Здавалося, тривога, токсин, і ми всі кинулися на «рись». Тоді з-за краю пагорба побачили залізничні вогні, і високий стовп сірого диму, що спазматично рухався туди-сюди, вказував на місцезнаходження залізничного локомотива. Після мого занурення в темні віки я спостерігав за рухомим стовпом сірого диму з таким же інтересом, як коли дитиною вперше дивився на залізничний локомотив.
За мить ми вийшли на трасу. Козаки залишилися позаду на кілька сотень ярдів, і тільки російські офіцери та я перетнули лінію і зійшли на платформу.
Спротиву не було. Англійських солдатів не було, лише кілька китайських вартових, які втекли при нашому наближенні. Було темно, тож ми запалили світло й пішли до кімнати начальника станції. Начальник станції, маленький молодий китаєць із замазним обличчям, одягнений у ту довгу мантію, яку, здається, небесний одягає вдень і вночі, підійшов до нас, енергійно й неодноразово потираючи свої мигдалеподібні очі, і, здавалося, був дуже збентежений. Він з подивом дивився на своїх озброєних відвідувачів,
чиї величезні вовняні бусбі, надлишок одягу, бороди та хутра, покриті бурульками, того різдвяного ранку надавали їм вигляду кількох Санта-Клаусів.
Полковник Плаутін одразу запитав, чи є тут начальник станції англієць чи якісь іноземці. Ні, іноземців тоді там не було. Наш керівник, який, здавалося, відчув полегшення, почувши це, потім запитав, чи може він побачити книжки, водночас недбало взявши їх у руки та відкривши. Однак ці книги не вказували на те, що залізниця перевозила будь-яку військову контрабанду до японців у Ньючванг.