Ближче до вечора мій провідник-китаєць сказав, що його кінь кульгавий, і хотів, щоб я зупинився на ніч у деяких місцевих заїжджих дворах, повз які ми проходили; але я йому не повірив, і, крім того, я був твердо вирішив у будь-якому випадку відключити свій дріт того дня. Крім того, було б безпечніше зупинитися на залізничній станції, де я міг би зустрітися з іноземцем, або де я, у всякому разі, мав можливість вийти поїздом у безпечне місце, ніж на нічийній території, де японці все-таки можуть зловити мене самі або спонукати китайську владу затримати мене, оскільки в мене не було паспорта, а отже, і права пересуватися районом. Мені також довелося подбати про безпеку мого провідника, який, однак, здавалося, зовсім не усвідомлював небезпеки, яка йому загрожує.
Тому я їхав на максимальній швидкості, розпитуючи в кожному селі, як далеко ми від залізниці. На щастя, я розумів достатньо китайської, щоб поставити це запитання та зрозуміти відповіді на нього; інакше моєму провідникові вдалося б переконати мене, як він наполегливо намагався мене переконати, що відстань була вдвічі більша, ніж насправді. Я, до речі, помітив, що він беззаперечно переклав відповіді селян з цього приводу. Проте відстань була досить велика. Та залізниця, здавалося, летіла переді мною, як обрій. Я проїжджав село за селом, і, здавалося, я дуже мало просувався. Нарешті, задовго після того, як сонце занурилося за обрій, але поки на небі ще було трохи світла, я побачив на величезній відстані маленький квадратний будинок, що виділявся на тлі останнього ледь помітного червоного мерехтіння на західних хмарах. З його зовнішньої форми я відразу зрозумів, що це була залізнична станція, яку я шукав, станція Дава. Підійшовши ближче, я побачив насип, потім залізничний міст, а потім десять китайських солдатів віце-короля Юань Шикая — звичайну залізничну охорону — які розгулювали по лінії. Помітивши мене, вони швидко відступили до станції, і я боявся, що одна з їхніх куль дум-дум потрапить мені в тіло, коли я був на межі безпеки.
Я благополучно добрався до станції, але мав свого коня
звернув увагу, відправив мою телеграму і спав тієї ночі в переповненому китайському «готелі» найбруднішого опису.
Через кілька днів я поїхав до Тяньцзіня поїздом. Провідник поїзда, молодий англієць, колишній Томмі, який побував у Південній Африці і від природи мав гострий смак до пригод, виявив до мене надзвичайний, але бентежний інтерес, мабуть, завдяки моєму російському вбранню та романтичним обставинам, за яких я з’явився, і наполягав на тому, щоб сховати мене на кухні вагона-ресторану.