У променях цієї зловісної кулі вікна будинків у Порт-Артурі стали червоні, як кров. На тлі сонця, що спалахнуло кров’ю, вирізнялися корпуси й щогли трьох суден, мабуть, крейсерів, які нерухомо лежали приблизно за п’ять миль від них. Це не могли бути росіяни! Що вони були? Корабельний телескоп незабаром передав мені вражаючу інформацію про те, що вони плавали під прапором Вранішнього Сонця. Насправді це були стрімкі крейсери «Йосіно», «Такасаго» та «Чітосе», і вони спокійно лежали, намагаючись через окуляри дізнатися точну кількість ушкоджень, завданих торпедними катерами.
Не буду описувати свої відчуття, коли я вперше побачив японців так близько. Я б не зміг, якби спробував. Мене вразило громом. Здавалося, мене пронизало сильний електричний струм. Я впустив телескоп. Подих залишив мене. Палуба осіла під ногами. Я був як один у міжпланетному просторі, отримуючи жахливе надприродне одкровення.
Мільйони думок пролітають у моїй голові щомиті. Перший був, звичайно, «Це війна!». Другий: «Японські торпедні катери минулої ночі були серед нас і пошкодили ці два лінкори».
Ущипнувши себе, вдаривши собі голову, кілька разів кинувшись туди-сюди по палубі, щоб переконатися, що я прокинувся й розумний, я обернувся, щоб ще раз поглянути на торпедовані кораблі, і помітив, як на палубі зібралися разом люди з білими переляканими обличчями. Здавалося, що в цей момент не було ні капітана, ні офіцерів, ні порядку. Моряки більше не були важливими частинами грізної бойової машини: вони були натовпом — мовчазним, переляканим натовпом, який з жахом дивився на безодню, з якої вийшли чудовиська ночі.
Деякі з них, це правда, все ще виконували свої обов’язки механічно, і я особливо пам’ятаю, як один чоловік кидав воду через борт.
Виявивши, що капітан кричав на мене останні п'ять хвилин, я вступив з ним у розмову. Ми погодилися, що ці японські судна не можуть підтримуватися японським флотом. Це були просто кілька бродерів, які прибули з торпедними катерами, щоб завдати якнайбільшої шкоди, а потім знову кинутися. Росіяни будуть переслідувати їх безпосередньо. У справжньому англосаксонському стилі ми мінімізували диво, що сталося. Ми також залишили висновок з наших зауважень, що ми весь час підозрювали, що щось подібне мало статися.
Ніхто на борту «Колумбії» не висловлював задоволення від страшного удару, який отримав російський флот. Було щось таке жалюгідне в безпорадності та в неприродному положенні цих величезних двигунів війни, які так раптово вийшли з ладу, що ми всі сумно дивилися на них,
в тиші. Це було наче бути очевидцем падіння Наполеона.