Але в іншу мить я отямився й засміявся, сміявся в цей найурочистіший момент у своєму житті, бо з-поміж ковдр у сусідній кімнаті я почув гірко-іронічний голос капітана Андерсона, який сказав: «Війну оголошено!»
Якби капітан півгодини проклинав росіян за те, що вони потривожили його під час першого сну своєю стрільбою, він не міг би передати глибшого враження огиди.
Коли я закінчив свій перший старт, я вважав себе неприємним, що флот почав тренуватися в таку неземну годину ночі, особливо тому, що повітря зараз було таким холодним для оглядачів; але, оскільки я не міг дозволити собі пропустити навіть просто вражаючу виставу, я поспішно натягнув чоботи й пальто й вийшов на палубу. Там я побачив надзвичайне видовище.
На сцені відбулося перетворення, подібне до того, що відбувається в затемненому театрі, коли піднімається завіса; і, по суті, хоч тоді я цього не знав, величезна завіса ночі піднялася над однією з наймогутніших драм, які бачив світ після падіння Трої. Це була трагедія, похмурій величі якої міг віддати належне лише Есхіл. Усі російські кораблі використовували свої прожектори, так що море навколо них сяяло, як срібний аркуш, а повітря пронизували довгі, що коливаються, вітряні рукави світла, схожі на гігантські сонячні промені, що просвічували крізь щілину у віконниці темної кімнати. Один чи два прожектори обережно промітали берег вперед і вперед, а особливо вхід до внутрішньої гавані. Кілька знову й знову обшукували кожну щілину гір і скелястий берег. Одне палаюче око пильно дивилося на «Колумбію» цілих п’ять хвилин, від чого ми всі почувалися трохи некомфортно, ніби поліцейський раптово блиснув у наші обличчя. Однак сильна в переконанні в невинуватості маленька група на палубі незворушно дивилася сліпучим поглядом, водночас роблячи різноманітні непривітні зауваження щодо власника цього конкретного пошукового ліхтаря. Можливо, ми не витримали б випробування так добре, якби знали, що відбувається і як багато разів протягом наступних кількох днів охоплені панікою російські офіцери стріляли по нешкідливим британським купцям.
Тим часом ми не почули й найменшого свисту далекого торпедного катера: нічого не вказувало на те, що японці нишпорять, і ніхто з нас не наважувався на таку екстравагантну думку. Це було б істерикою, не по-англійськи робити це. Гумористичний, глузливий скептицизм був правильним ставленням. На китайському узбережжі поганий тон сприймати щось серйозно.
Ми не усвідомлювали, що, виконавши свою смертоносну роботу, японські есмінці тепер мчали до моря зі швидкістю тридцять вузлів, а російські постріли розорювали воду навколо них.