Однак я повинен зізнатися, що тоді я не був достатньо спокійним, щоб спостерігати за поєдинком з такою увагою, яка необхідна для того, щоб дати дуже детальний звіт про нього. Причиною цього було те, що ми йшли паралельно лінії російських крейсерів, які звернули на нас вогонь японців. Ми були так близько до пляжу що я міг би викинути камінь на берег і все одно йти на південь. Я смутно дивувався, чому ми ще не стали на якір, але боявся запитати капітана, оскільки він тепер був абсолютно недоступний. Крім того, яке це мало значення? Ми не можемо сподіватися втекти від цих товстих падаючих снарядів, ніж людина, яка стоїть надворі під час грози, може сподіватися уникнути крапель дощу.
Зараз капітан підняв свій найбільший британський прапор на верхівку щогли. «Н… н них, — сказав він похмурим тоном, звертаючись більше до себе, ніж до нас, і підняв великий палець догори, а в його очах горіло моторошне світло, яке я тоді вважав світлом божевілля, — д… н них, нехай вони стріляють по цьому!»
Це зауваження здалося мені одним із тих дитячих, але нескінченно містичних і значущих речей, які іноді несвідомо говорять вмираючий солдат. Невже капітан уявляв, що в прапорщику є якась потужна магія, яка вгамовує шторми, яка здобула верховну владу над усіма морями? Чи думав він, оскільки потопельники хапаються за соломинку, що японці можуть утриматися від стрільби по тому прапору через дружбу чи росіяни через страх? Якщо перше було так, то він помилявся, оскільки японські снаряди продовжували падати дуже близько. Один уламок снаряда зробив невелику дірку в палубі вперед, інший уламок розірвав сам прапор.
Перед початком заручин я з радістю думав про те, що є шанс потрапити до Чефу раніше за будь-якого іншого військового кореспондента; але коли снаряди почали співати в повітрі й піднімати величезні стовпи води перед, позаду та поблизу обох боків корабля, я забув про це,
або якщо я взагалі думав про це, то лише для того, щоб прокляти свою удачу, що я впав у бійці, яка не була моєю. Бо я вважав себе вже приреченим. Я думав написати прощального листа одному дорогому другові; але думка про те, що літери ніколи не знаходять шляху з дна глибини, змусила мене зупинитися після перших кількох слів.
Найбільше мене дратувала марність моєї смерті. Померти за велику справу — це славно. Померти як учасник бойових дій на борту одного з цих військових кораблів було б честю.