Китайський екіпаж виглядав так, ніби він міг у своєму божевіллі зробити щось відчайдушне, але китайські пасажири весь час сиділи навпочіпки за маленькою дерев’яною конструкцією, яка утворювала салон і каюти, і, здавалося, думали, що вони там у безпеці. Один із них сказав офіцерам корабля: «Навіщо ви стоїте там під відкритим небом? Добре тут», — і, здавалося, був ображений і здивований, коли побачив, що ніхто з нас не прийняв запрошення піти під прикриття.
У моєму розумі завжди була присутня жахлива впевненість, що більше немає ні прикриття, ні захисту. Погляд на жахливі бризки від снарядів, які падали навколо, показав мені, що якщо одна з цих грізних ракет влучить у Коумдію, з нами все буде кінець.
Але, незважаючи на це, я повинен сказати, що я завжди дихав вільніше на секунду чи близько того після того, як я щось застав, хоч би що це було. У мене також іноді була найсильніша схильність опуститися вниз, спуститися до самого кіля корабля, пройти через кіль, якщо це можливо, пірнути на дно моря, підіймаючись на подих у проміжках між раковинами. Головний інженер, здається, мав таку саму схильність, бо одного разу я спіймав його, коли він вагався на вершині драбини, яку він схопив залізною рукою. Однак він не спустився з цієї драбини. Він сказав, що бачить, що в цьому немає користі, і справді, на палубі було більше шансів, ніж унизу.
Між каютами на кормі й каютах у носі був відкритий простір, і мені раптом спало на думку подолати цей простір, щоб приєднатися до офіцерів корабля,
які всі зібралися разом на іншому кінці човна. Я так і зробив, бігаючи так швидко, як могли нести мене ноги, ніби я перебігав від одного певного укриття до іншого, і мене могли застати на півдорозі, якщо я не поспішав. Звичайно, я не міркував про це. Мої ноги просто відлетіли разом зі мною.
За межами салону, на стороні, що виходила до фортів, я побачив наших двох російських солдатів, які дуже швидко хрестилися і ревно молилися. Кілька хвилин тому вони пішли вперед зі своїми рушницями і хотіли, щоб капітан зупинив човен, але я пояснив їм, що ми їдемо «немножко дальше», трохи далі, щоб не потрапляти снарядам; що, роблячи це, ми лише підкоряємося наказам, які щойно отримали від останнього військово-морського офіцера, який відвідав нас, і що ми, обійшовши ту точку, кинемо якір.