На щастя, у той час у форті опинився офіцер іншого типу. Це був начальник штабу Другого армійського корпусу, наскільки я себе пам’ятаю, скромний, високовитончений, холоднокровний офіцер, який розмовляв французькою та німецькою так само вільно, як і рідною мовою. Мені знадобилося близько трьох хвилин, щоб переконати цього офіцера, що я такий, за кого себе видаю; а потім, за келихом вина та печивом, він повідомив мені, що всі англійці божевільні від того, що наражаються на небезпеку, коли в цьому немає жодної потреби, і пояснив мені, тоном ѣілосоѣської відстороненості, величезний ризик, на який я пішов.
M Ці солдати, — сказав він, розмахуючи півколом бісквітом, — із Європи й недовго тут, тому нічого не знають про кореспондентів. Тоді ваш одяг і той факт, що ви іноземець, якого знайшли в самому центрі російського табору в ніч після бою, коли ворог, як очікується, атакує будь-якої миті, цілком могли коштувати вам життя.
«Я здивований, — додав він мрійливим медитативним тоном, — що вас не застрелили, особливо тому, що двоє японських офіцерів у супроводі китайців справді увійшли в наш табір минулої ночі й були вбиті. Алло! Що це?»
У цей момент нічну тишу різко розірвав стрілянський залп, за яким миттєво послідував ще один і ще один. Надворі було темно, як смола, дощ лив швидко, але безперервний блиск рушниць освітлював білі обличчя, що блищали здалеку, як піна на гребені зламу.
ні хвиля. Японці наступали, наступали, наступали.
Між приголомшливим р-р-р-рип! р-р-р-р-рип! р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р! із залпів до нас ледь помітні нотки далекого, дикого співу банзай! банзай! банзай!
Це як крик диких, невразливих племен! Це як зухвалий вереск дервішів! Він лунає в повітрі, як люта східна марсельєза. У цьому різкому, відривному гуркоті є щось чуже, огидне, тривожне. Вона не належить до європейського братства. Це не з християнських вуст. Здається, це навіть не походить від людей. Це нагадує мені лютого Аллаха іль Аллаха! Аллах і Аллах! що я чув у магометанських містах. Це нагадує божевільний монотонний спів Hosein el Hosa! Хосейн ель Хоса! в річницю Кербела. Це викликає спогади про Індію. Це нагадує жахи, які я чув у своїй колисці про Нана Сахіб і бунтівників Лакхнау. З переляком я згадую, що ці обличчя, які сяють білими від блиску російських рушниць, — це обличчя східняків, що цей крик — про кров білих людей. Це не крик французів чи німців. Це щось нескінченно більш тривожне і значуще. Це крик тієї дивної та жахливої Азії, з якою Європа ворогувала тричі тисячі років. Він вимагає помсти не лише за Порт-Артур, але й за Каґосіму та Сімоносекі, навіть більше, за Саламін, за Рожеве Заборонене Місто, за Червону річку, за Плассі, за Кандагар, за Мінданао.
О, Англія! О, моя країна! Що це за вчинок ти зробив?