ПРИЄДНУЮСЯ до МІЩЕНКА в
Тим часом я гаряче дякував Богові, що ввійшов у контакт із схвильованим капітаном ще до початку нападу. Офіцери навколо мене, природно, були схвильовані цими жахливими видовищами та звуками, і, безцеремонно вставши, сказали мені, що я можу йти, куди хочу. Але тепер я не збирався йти, і я зазначив їм, що якщо, згідно з їхніми власними словами, я мав хороші шанси бути застреленим вартовим до початку цієї атаки, я мав ще більше шансів тепер, коли японські кулі справді свистіли над головою, а вартові були в стані сильної нервовості. Вони сказали, що пошлють солдата зі мною до головної дороги, за кілька сотень ярдів; але я відповів, що цього недостатньо, солдату доведеться йти зі мною аж до міста, інакше я волію спати всю ніч в окопі. Не вирішивши так чи інакше, вони пішли, залишивши мене сидіти там; але приблизно через годину начальник штабу повернувся і сказав мені, що через серйозність цього нападу він особисто їде до штаб-квартири в Ляоян. Чи пішов би я з ним? Звичайно, я б пішла з ним.
Ми добралися до міста без будь-яких нещасних випадків, і по дорозі мій супутник люб’язно вказав мені на чотири різні місця, де мене застрелили б, якби я спробував пройти один без контрсигналу.
Приблизно в той час, коли я був арештований, росіяни евакуювали Шушани.
Наступного ранку я з Міщенком пішов на схід, відрізати Куроки. Я був разом з Ренненкампфом під час атаки на Пен-ші-ху в жовтні, і тоді я перетнув річку Тайце з загоном козаків, які просунулися далі на південь, ніж будь-який інший розділ.
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
російської армії, і вдалося на деякий час розірвати всі зв’язки між Курокі та бравими маленькими японськими силами, які утримували Пен-ші-ху. Після битви під Шахо я знову приєднався до Міщенка. У мене було тепер два козацьких сотника («вєстовоі»), один Пилипов, сибіряк із Верхнюдинська, якому належало їхати зі мною; а другий бурят, якому було доручено піклуватися про мій багаж.
Філіпоф був двадцятидворічним хлопцем, і він дуже нагадував мені сильного, здорового сина фермера в Англії, тільки він був не зовсім таким чистим. Щоправда, вранці його обличчя сяяло, як у школяра, якщо вода була під рукою і не дуже холодна, а зуби він завжди тримав білими, як у японця; але я ніколи не знав, щоб його обмивання доходило аж до потилиці, крім випадків, коли він ходив до парної, яку козаки завжди встановлювали в селі, де вони, ймовірно, залишалися надовго.