Філіпоф мав звичайний великий меч, верхні чоботи, штани з широкою жовтою смугою, що спускалася по кожній нозі; і, підігнаний на своєму своєрідному козацькому сідлі, з рушницею за спиною, цей хлопець був для мене дорожчим, ніж віз належним чином проштампованих і запечатаних офіційних документів. Одним словом, він був паспортом до кожного місця, над яким махали російські орли. Інших кореспондентів, які мали всілякі спеціальні дозволи, але не мали козака, на кожному кроці арештовували солдати, які не вміли читати; і навіть аташе не були й наполовину такими великими, як я, бо вони мали лише незграбних піхотинців, яких вони самі постачали кіньми.
Філіпов залишив вдома молоду дружину, але мав як ще немає дітей. Пух дитинства все ще був на його губах, і, за винятком коней, він був простим, як дитина. Щойно його передали під мій наказ, він обережно попросив мене відвезти його до Мукдена, про славу стародавньої столиці якого він ще тільки споглядав з потяга, що кілька місяців тому привіз його з Харбіна до Ляояна. Його прагнення поглянути на давню резиденцію маньчжурів було схоже на бажання Юди Невідомого побачити Крістмінстер; і, звичайно, я відразу привіз його в Мукден, де він був такий щасливий, ніби це був Париж. Я спочатку боявся, після всього того страшного, що я чув про козаків, що він зараз же нап'ється і, може, не накинеться на мене; але жодного разу за шість місяців, які ми прожили разом, цей російський хлопець не напивався і не давав мені найменшого приводу для невдоволення. Проте він зізнався мені, що раз у житті напивався, тобто за своїм «княженецьким столом», як високозвучно називає козак свій весільний сніданок. Він ніколи не намагався заробити ані «копійки» на численних комісіях, які я йому доручав, і він розповідав мені, як йому було огидно, як китайські «махфуси» (конюхи) інших кореспондентів обманювали своїх господарів і морили голодом коней їхніх господарів. Гадаю, не було б егоїстично з мого боку говорити, що мої коні завжди були в розкішному стані, бо це Філіпоф, який заслуговує на це.
З усього, що розповідав мені Філіпов про забайкальських козаків, і з того, що я бачив їх на власні очі, я дійшов висновку, що ці наклепані вершники — лагідні, необразливі хліборобські сини, які зовсім не люблять війни, схильні до
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
засинають у будь-який час дня (Пушкін зазначає цю характеристику у своєму «Кавказькому полоненому»), і чия єдина амбіція полягає в тому, щоб обробляти свої поля, співати пісні та жити щасливо зі своїми жінками, бо всі вони одружені. І все ж ці прості хлопці — народ, про якого один француз написав у 1814 році: «le viol, le meurtre, le fer, le vol, le pillage, l'incendie, le carnage, tous les maux de la terre, leur sont familiers. Le recit de la ferocite de ces barbares fait fremir la nature».