Цілий день у вівторок над головою свистіли кулі, і багато снарядів розірвалися об південний край цієї скелі. Тому ми думали, що це місце не зовсім безпечне, і це було правдою, оскільки лише у вівторок 3000 чоловік було вбито на цій частині поля осколками. У середу у нас було ще більше підстав так думати. Рано того ранку полковник Вотерс підбадьорив нас даними розвідки, що японці безпомилково обходять із заходу й обстрілятимуть нас з цього напрямку; і, звичайно, о 11 годині ночі капітан Райхман побачив спалах японської гармати прямо на захід від нас. Однак спочатку здалося, ніби шрапнель, винахід білої людини, не розірвала свого батька. Це було чудово і неймовірно, як це було теж пропущений. Здавалося, воно вибирало кожне відкрите місце, яке могло знайти, але нарешті його жовтий господар змусив його підкоритися.
Невдовзі після одинадцятої години з північного боку скелі почали стрімко один за одним рватися снаряди. Невдовзі це стало звичайною зливою зі сталі, що вибухає, і всі люди, що були на горі, тремтіли. Здавалося, що чорні клуби диму вириваються із землі, як гейзери. Снігові клуби осколків оточували вершину. Кулі свистіли повз, як вітер рівнодення. Гриміли й верещали батареї великі й малі. Ми з жахом і жахом усвідомили, що Шушан раптом став центром битви, центром усього гігантського змагання. Це було бомбардування пекла. Гуркіт посилювався, і вся гора сильно здригалася. Здавалося, ніби японці збиралися подрібнити його. Я не чув себе, але мені здавалося, що я чую стукіт свого серця. У мене виникло сильне бажання втекти, але я міг відпустити цей камінь не більше, ніж потопельник може відпустити соломинку, за яку він ухопився. Я втиснув себе в найменший можливий компас біля його основи, і щоразу, коли снаряд розривався поряд зі мною, я відступав від стотонної скелі з такою силою, що боявся, що повинен збити його. Кілька днів після цього я не міг пояснити причини тих синців на спині. Я знав, що бути біля тієї скелі небезпечно, оскільки японці, мабуть, використовували її як ціль, повз яку можна стріляти, але я бачив, що стежка, що вела вниз пагорбом, була ще небезпечнішою, бо кожні кілька хвилин на ній розривалися снаряди. Стара корейська вежа, в якій був притулок генерал Штакельберг, зазнавала ударів знову і знову, а телефонні дроти були перерізані в дюжині місць. Полковник Вотерс отримав кульову дірку в плащі. Раніше
Довго ми бачили, як генерал Штакельберг слабко хитався вниз по пагорбу, підтримуваний з обох боків двома офіцерами, а за ними йшла ланка розривних снарядів. Він отримав струс мозку, обличчя було біле, як папір, і він ледве ходив.