У Коламі ми розділилися й спустилися обидва береги Ляо-хо аж до Давану, звідки рушили до Да-хванг-ді, великого ділового центру, куди влітку квасолевий пиріг у великих кількостях відправляється вниз по річці. Потім ми пішли ще далі на південь до точки приблизно за тридцять миль від Ньючванга та за двадцять миль від моря, а потім, повернувши на північний захід, вийшли на китайську залізницю в Та-хо-шані, повертаючись до Колами північнішим шляхом, вказаним на карті.
На захід від річки Ляо, майже до самої залізниці, простягалася в той час Нічия земля, з якою я раніше був знайомий у роботах лише художня література. Моя подорож була схожа на занурення в шотландський кордон шістнадцятого століття. Замість того, щоб їхати за помаранчевим прапором козаків, я ніби рухався в поїзді Шейна О'Ніла чи Валленштейна. Замість того, щоб ганятися за маньчжурськими "Разбойнеке", я ганявся за ірландськими рапарі.
У цій Нічиїй землі всі села були укріплені, звичайно, скромно, але все ж укріплені курганами та траншеями. Підйомного мосту, як правило, не було, лише дуже вузька стежка пролягала крізь пролом у канаві, яка оточувала село. Всередині стіни в цьому місці завжди була невелика хатинка, в якій китайські солдати з червоним оздобленням одягу та величезним китайським ієрогліфом, вишитим багряним кольором на грудях кожного кітеля, тримали варту та охорону. На східному березі Ляо-хо єдиною оборонною зброєю, яку росіяни дозволили носити китайським солдатам, були довгі жердини, які для нападу чи оборони були такими ж жалюгідно й смішно марними, як зубочистки. На західному березі їм дозволялося мати рушниці, якщо на них було російське клеймо. Росіяни були дуже схильні прийняти їх за Хунгузе і застрелити їх відразу; тоді як хунгузи завжди вважали їх природними ворогами, тож, беручи одне до іншого, життя мигдалеокого охоронця миру на берегах Ляо-хо було в цей час чимало тривожним. Те саме слід сказати про нещасних селян, яких ці поліцейські мали захищати, бо, хоча одиноких бандитів можна було відігнати, жодне село не мало шансів встояти проти регулярних військ чи навіть проти добре організованих і добре озброєні загони розбійників, які в той час патрулювали долину Ляо.
Незважаючи на це, здавалося, що тоді вони зібрали у своїх вольєрах велику кількість стебел «кіаолян» (для палива) і зерна, і мали звичай тримати там свою худобу всю зиму, точно так само, як робили люди в неспокійних районах Європи в середні віки, про що й досі свідчать назви багатьох тамтешніх сіл.