Багато сіл були дуже затишними та процвітаючими, а деякі китайські фермерські будинки були дуже гарними, будучи (хоча я ірландець, який це кажу) перевершували середню хатину Коннота. У деяких місцях я бачив прибудоване до одного будинку чисте подвір’я, досить велике, щоб вмістити полк; просторі підземні льохи для садових продуктів взимку, симетричні купи "kiaoliang", нитки овочів, що сушать на вулиці, велика кількість бобів і соусів, і склади красивих шовкових суконь для членів сім'ї обох статей на святкових подіях.
Щоразу, коли ми приходили в село, не застосовувалося насильство, щоб вигнати людей із будинків, які ми вирішили зайняти. Їм просто сказали йти, і вони пішли — до сусіда, забравши з собою весь теплий одяг і кухонне начиння. Деякі з поважніших із цих будинків мали на стінах кімнат найнепристойніші картини місцевих художників, які я коли-небудь бачив у своєму житті. Вони справді були настільки погані, що ми подумали, що було б майже злочинно дозволити навіть нашим полігамним бурятським козакам бруднити свій розум, дивлячись на них. В інших були дивні й несподівані ознаки західної цивілізації. Одним із таких знаків була низка грубих малюнків із зображенням залізничного потяга, фабрики,
наповнений Небожителями зі свинячими хвостами та чимось схожим на вуличну залізницю. У кожному селі ми знаходили кухлі, зроблені в Японії, хоча вони були справді західними за стилем, із зображенням японських військових кораблів із сотнями японських прапорів, що майорять на них, і гігантських порцелянових заводів з написом «Кобе, Японія».
В'їжджаючи у великі міста, ми створювали певну сенсацію. У Да-хванг-ді, який знаходиться всього в одному дні маршу від Ньючванга, люди не знали, сміятися з нас, як з місіонерів, чи тікати від нас, як ізгоїв. Пам'ятаю, ми в'їхали в одне велике місто, коли в ньому відбувався ринок, і наша раптова поява справила чарівний ефект. З дальнього кінця міста ми могли бачити людей, які поспішали з місця події з мулами й ослами, нав’юченими зерном і провізією; ті, хто залишився, стояли натовпами з обох боків вулиці, дивлячись на нас із виглядом людей, що раптово скам’яніли.
Коли ми дійшли до центру цього міста, я дав власнику маленького вуличного кіоску двадцять центів китайського шматка за кілька маленьких місцевих тістечок, які він продавав, після чого він поспішно запропонував мені майже весь свій запас, у той час як перехожі чутно коментували великодушність людини, яка з двома сотнями озброєних людей за спиною погодилася б заплатити за будь-що.