Я думаю, що ми легко могли б отримати новобранців, якби ми їх хотіли, тому що в Шанліньце, неподалік від залізниці, молодий китайський поліцейський, кажучи приблизно три слова російською, прийшов, щоб запропонувати свої послуги як «хлопчиська» кожному з нас, хто хотів би його найняти. Ніхто з нас його не хотів, але все одно він скинув форму і супроводжував нас наступні два дні зі своїм конем і рушницею. Одначе один із козаків, витягши замок, незабаром став непридатним для рушниці; і цей воїн удачі був, згодом, безцеремонно викинутий у дорозі, підозра, що він шпигун, раптово спала на думку нашого лідера. Я вважаю, що його просто привернув вогонь бойової слави, який він бачив, як пройшов через його рідне село у формі наших скромних самих себе, і я боюся, що йому, мабуть, було важко згодом, бо якщо він утік від Хунгузе, яких, за його словами, боявся, він, мабуть, потрапив до рук китайської влади, яка, безперечно, знала про його дезертирство.
23 грудня я, як завжди, ліг спати в усьому одязі, навіть до кашкета і «польшубок», а о другій годині ранку мене розбудили і сказали, що ми збираємося вирушати в похід на станцію Та-хо-шань китайської залізниці. Коли ми їхали, полковник Плаутін сказав мені, що китайський поліцейський, який записався до нашої групи, приніс йому радісну інформацію про те, що цю станцію охороняють англійські солдати. Про точну кількість цих солдатів він не знав. Спочатку він сказав, що було тисяча чоловіків. Потім він обережно зменшив число до шести. У цьому була чудова невизначеність, яка готувала нас майже до всього; але якби там був лише один англійський солдат, я був упевнений, що він міг би зробити постріл, який «почує весь світ».
Наш полковник запитав мене дещо нервово, чи можливо, що британські солдати зайняли цю станцію, і я відповів, що не знаю, де вони могли бути хіба що якась чудова схема армійської реформи не була раптово введена в дію відтоді, як я отримав останні новини з Англії. Але це зерно заспокоєння було змінене жахливим описом персоналу залізниці, який я дав, яку ми щойно збиралися взяти. На чолі її стояв пан Кіндер, запеклий русофоб, одружений на японці; в той час як усі керівні службовці, аж до начальників станцій і кондукторів, також були англійцями і, як правило, колишніми солдатами. «Звичайно, — додав я, — усі вони беруть приклад з містера Кіндера», і я запевнив полковника, що якби він попросив одного з цих англійських колишніх солдатів-начальників станції передати йому свої книжки для перевірки, англієць, безсумнівно, відмовився б і, ймовірно, почалося б кровопролиття. Почувши це, полковник дуже засмутився, але сказав, що йому було наказано побачити книги, і він повинен їх побачити, пролиття крові чи ні.