що він просто лежав, чекаючи на мене, і щойно я ввійду до воріт міста, він кинеться на мене, відокремить мене від Філіпова й змусить мене залишитися в Мукдені, як і мої колеги. Ця звістка мене дуже стурбувала, бо я знав, що цензор жив у свого друга, російського резидента Мукдена, під наказом якого були солдати, які охороняли ворота, і що ці солдати отримали вказівку не пропускати жодного кореспондента. Тоді я потрапив, як щур у капкан! Але я вирішив кинутися за свободу до того, як цензор дізнається про мій приїзд, і, відповідно, вилазив. Якби я, як завжди, виїхав із міста через південну браму, мабуть, мав би мене зупинити, але в супроводі мого вірного козака я галопом проскочив через західну браму, і через мій зрусифікований вигляд, стрімголову швидкість, з якою я їхав, і те, що вже темніло і я не носив міді, солдати біля воріт були настільки вражені, що замість арешту мене викликали варту і віддав мені військовий салют. Я вирішив у будь-якому випадку проскочити повз них галопом, і, вийшовши за стіни, їм було б нелегко мене зловити.
Мені не було труднощів знайти дорогу назад до Міщенка, бо величезну частину країни на північ від Мукдена тепер пересікали широкі дороги, що йшли на схід і захід, на північ і південь, і на кожному перехресті були позначені стовпчиками, що вказували шлях відступу, як знаки в американських театрах, що вказували на пожежні виходи.
Коли я дійшов до козацького табору і розповів своїм друзям про свій позазаконний стан, вони зустріли мене з таким же ентузіазмом, як і їхні батьки на низовій.
Привітав би Дніпро розбійника, що летить на Січ; і я думаю, що якби цензор послав будь-якого емісара, щоб повернути мене, цей емісар серйозно ризикував би бути повішеним.
Я виявив, що тепер у козаків з’явилися величезні «папахи» або баби з вовчої шкури з золотими смугами на тімені — дуже давній стиль козацьких головних уборів, який значно змінив їхній вигляд на краще і яким вони пишалися так само, як дама новим очіпком або як повинен ассамський буйвол своїми рогами.
Через кілька днів відбулася ще одна зміна їх зовнішнього вигляду, коли серед чоловіків були розподілені «польшубки». «Польшубоки» — це пеліси з недубленої білої ведмежої шкури з вовною всередині, дуже туго прилягаючі, закріплені посередині грудей за допомогою гачків, сягають майже до коліна і огидно пахнуть. Філіпофф приніс мені один, і він завершив мій «Казацький» вигляд.