Його вказівки не йшли далі цього. Йому не наказували зупиняти потяг або нікого арештовувати; однак йому було сказано, що він не повинен дозволяти собі надсилати. Насправді він пішов набагато далі на південь, ніж вимагали його інструкції. Це були уявні об’єкти експедиції, але я підозрював, що позаду лежить глибший об’єкт, невідомий навіть самому Плаутіну, і одразу написав до «Нью-Йорк Геральд» у листі, який був опублікований приблизно через місяць, кажучи, що справжньою метою росіян під час цього рейду було «розвідати крайню ліву частину японців, щоб відправити туди козацькі експедиції, щоб перерізати залізниці на південь від Ляоян».
Перед тим, як ми почали цю вилазку, серед козацької старшини, яка мала взяти в ній участь, було велике хвилювання перед перспективою зіткнутися з китайськими військами чи англійськими урядовцями на залізниці. Всі хотіли приєднатися до цієї експедиції, і пізно ввечері 20 грудня, коли російські офіцери обговорювали перед ними небезпечну поїздку, троє хлопців, усім приблизно років п'ятнадцяти, які втекли з дому, щоб приєднатися до Міщенка, прийшли до нашого керівника і благали його дозволити їм також поїхати. Яскраве уявлення про довгі поїздки, які їх чекали, і про ризики, на які вони мусять зазнати, здавалося, тільки розпалювало їхній апетит до пригод. Своєю жагою до небезпеки вони дуже нагадували мені англійських чи американських хлопців. Це були російські Томи Сойєри чи Гекльберрі Фіни. Але з тих чи інших причин наступного дня вони не з’явилися.
Самі офіцери вважали, що небезпека з Хунґузе було б чудово, і якщо вони спробують увійти на будь-яку станцію, де начальником станції є англієць, виникне суперечка, яка може розгорітися, як пожежа, по всьому світу, і в яку можуть бути залучені не лише Росія та Англія, але й інші країни.
Проте, здавалося, їм дуже подобалася перспектива безпосереднього контакту з цими англійцями, що було так клопітно, але так важко дістатися; і вони завжди називали залізницю «англійською залізницею».