стоп, і що ти тут ховався. Я не хочу нічого про вас знати, але, — можу вам сказати, що я сам працюю на росіян. Дивіться тут» — і він простягнув мені російський папір, який я одразу побачив як перепустку для перевезення товарів усередині російських ліній у Цінмінтуні.
Далі він розповідав про свою близькість із полковником Агородінковим, російським військовим агентом у Тяньцзіні, і про довіру, яку виявляв до нього сам Куропаткін, поки, щоб позбутися його, я покинув свою схованку й, на невимовний жах мого англійського Томмі, зайшов прямо у вагон-ресторан. Тут я знайшов кількох грецьких сатлерів, які також йшли з Мукдена за ще алкоголем, кількох японців і кількох китайців, які, безперечно, були переодягненими японськими офіцерами.
У Шан-хай-Квані, куди ми прибули після настання ночі, мій друг-англієць наполягав на тому, щоб одягнути мене в шинель, дати мені казанок замість моєї російської кашкета і привезти мене в найсуворішій таємниці до його власного помешкання, звідки я залишив наступного ранку в костюмі мого друга, і, судячи з усього, зовсім іншою людиною. Мій друг навіть наполягав на тому, щоб назвати мене Браун; але, звісно, японські розвідники в Шан-хай-Квані відразу впізнали мене. Один із них був у зоні чутності, коли я попросив квиток, а інший не зводив з мене очей усю дорогу до Тяньцзіня.
Я міг би тут згадати одну дрібницю, але характерну обставину, яка потім спала мені на думку на станції Купанзе, коли я повертався до росіян. До мене підійшов незнайомий китаєць і передав мені листа, адресованого мені на моє справжнє ім’я — яке, до речі, я жодного разу не використав під час цієї подорожі. Забувши на мить, що я містер Браун, я машинально прийняв листа; але його зміст не відповідав тому таємничому способу, яким його мені доставили, оскільки це була лише остання вимога податкового бюро Токіо (у цьому місті я жив протягом тривалого часу) про сплату прибуткового податку. Китаєць тим часом зник, але як він дізнався моє ім'я, було загадкою.
Усю дорогу до Тяньцзіня грецький сутлер і його друзі голосно й зневажливо говорили про Японію, пили дорогі вина й безперешкодно виставляли напоказ пачки купюр по п’ятсот карбованців, придбаних ними в Мукдені. Я жахливо впав у їхню оцінку, припустивши, що вони могли б взяти фотоапарати та книги в Мукден наступної поїздки. «На чому ми заробляємо гроші, юначе, — сказав один із них, зневажливо повертаючись до мене спиною, — так це на випивці!»