На цьому перерваному бенкеті мене не було з козаками, бо я залишив їх напередодні, щоб повернутися до Мукдена. Пройшовши Сифонтай, я потрапив в район, зайнятий 1-м Сибірським корпусом, і з подивом виявив, що він евакуйований. Усі села були безлюдні, і різні ознаки вказували на те, що солдати пішли лише кілька годин тому. На стінах досі були намальовані крейдою назви полків, але там не було жодної душі, навіть поодинокого екземпляра корінних мешканців, китайців. Під сильним вітром двері різко хиталися на петлях, і ніхто не кричав солдатам, щоб їх зачинили. З димарів не виходило диму. Жодних ознак життя не було врятувати кількох голодних собак. Пейзаж був до останньої міри сумний. Був полудень, і сонце намагалося сяяти, але кладовище при місячному світлі було б веселим видовищем у порівнянні зі сценою, яка тоді розгорнулася переді мною. Поверхня безмежної, голої, коричневої рівнини відтанула, очевидно, на глибину кількох дюймів, і пил летів з неї кружляючими хмарами та стовпами. Щоразу, коли хтось піднімав ногу, з-під неї бурхливо виривався величезний клуб пилу, наче генії з чарівної пляшки, яку випадково відкоркували; і це було схоже на те, щоб бути засипаним лавиною, опинитися з навітряного боку від патруля вершників або потягу транспорту. На кожному обличчі був товстий шар пилу, так що солдати, що проходили повз, виглядали як трупи. Жахлива сіра маска прикривала їхні обличчя та бороди. Зморшки навколо їхніх ротів і очей були схожі на глибокі шрами. Самі очі були далекими й запалими.
Я наздогнав роту піших сибіряків, що брели по дорозі, і дізнався від них, що 1-му корпусу раптово наказано виступити на крайній лівий фланг. Солдати й офіцери були такі смертельно втомлені, настільки знесилені, що ледь могли говорити. У них навіть не вистачило сил заарештувати мене за відсутність пароля. Їм було важко навіть перетягувати одну ногу за іншою, і їм доводилося кидатися на землю приблизно кожні двадцять хвилин, щоб трохи відпочити. Проте трохи далі вони змогли, я насмілюсь сказати, виїхати на залізничну гілку до головної лінії, звідки вони могли поїхати потягом до Фушуня, але їм довелося так далеко йти пішки.
після того, як вони дісталися до Фушуня, вони, мабуть, не мали великого бажання воювати, коли вони досягли місця призначення. Через кілька днів, коли Куропаткін виявив, що армія Порт-Артура знаходиться на його правому фланзі, а не на лівому, він знову повернув 1-й сибіряків на крайній правий край, і, незважаючи на втому та деморалізацію, яку означало все це безцільне блукання, вони протистояли страшному наступу Ногі з помітною хоробрістю та впертістю.